На мій погляд, життя моє і до війни, і після війни, якщо можна так сказати, особливо не змінюється. Ми працювали - як до, так і після. Важкувато було в тому плані, що в мене була дитина, яка в 2015 році закінчила навчальний заклад, і треба було вступати до вишу, і тому у нас була мета така.

Пам’ятаю, що 18 липня, коли українська армія, а тоді ще це були добровольчі батальйони, підійшла до нашого міста, почалось звільнення нашого міста.

Ми перебували там і чекали звільнення: мріяли, щоб це було швидше. Тому що, дійсно, це був жах. Ми не розуміли, як це відбувається, але сиділи вдома, нікуди не виходили без потреби, і через 4-5 днів нам сказали, що місто звільнене. Це були постріли, але мирного населення це не стосувалося. 

Ми не ховалися нікуди: це було для нас незрозуміло, несподівано. І тому ми ніяких таких дій не робили. 

На початку 2015 року не працювали ні магазини, ні банкомати - нічого. На лікування давали: це були кошти, якщо людина має хронічні захворювання.