Шаргало Юлія, вчитель
Козлівська гімназія,Шаргородської міської ради,Жмеринського району,Вінницької області

Війна. Моя історія

Війна - таке мале слово на вигляд, а таке багатозначне для усіх нас. Вона прийшла до кожного по-різному і назавжди закарбується в нашій пам'яті. Ніхто не вірив, що у двадцять першому столітті вона постукає у двері кожного . Ніхто і не думав, що вона розпочнеться у наших містах, селах і домівках.

Як розпочалася моя історія? Напевно, так як і у всіх! Ми мали проживати спокійний і простий день. Напередодні, спілкуючись з чоловіком по відеозв'язку, який на той час працював у Гостомелі, і з вікна квартири, на якій він робив ремонт, побачив аеропорт і літак «Мрію», якого, на жаль, вже нема. Ми розповідали про плани один одного, які нас чекали вранці. Він мав продовжувати працювати, я своїм діткам звечора наголосила, що з сусідом домовилася про те, що поїду в район купити молодшому синочку дитяче харчування, щоб вони знали. Але цей ранок змінився на всі 360 градусів!

Для мене було дивним те, що мій собака лаяв цілу ніч у дворі, і вже під ранок я вийшла глянути, що сталося? Він бігав і лаяв лише в одну сторону, ніби хотів мене в чомусь попередити.

Прийшовши назад у будинок, щоб зігрітися у теплому ліжку біля синочка, я взяла телефон і побачила повідомлення у нашій парафіяльній групі у вайбері, де наш настоятель написав лише одне слово з великої літери «Війна». В цей час в голову летіли різні думки, руки почали трястися, і серце, здавалося, вискочить з–під грудей. Звісно ж, відразу я зайшла у мережу інтернет, і там я вже прочитала про те, що почалися вибухи в різних містах. Я відразу набрала чоловіка, який був здивований, що я так рано дзвоню, і повідомила йому цю новину, сказала, щоб він швидко збирався і їхав додому. Після дзвінка, я пригорнулася до свого синочка, і сльози мої летіли горохом з очей. Я не знала, що далі, як далі і що робити? Залишати дітей самих вдома чи ні, їхати у той район чи ні? І поспілкувавшись з дружиною сусіда, я вже їхала в район не лише по дитяче харчування. Я їхала, щоб купити перші необхідні речі для своєї сім'ї,а сусідка, плачучи в машині, їхала за необхідними речами для чоловіка, який раніше воював в АТО. Вона розуміла, що у їхнє життя знову прийшла ця біда і чоловік піде захищати нашу країну. В районі, звичайно, панував ажіотаж і напруга, в очах людей був страх і переживання, скрізь черги, все розбирали з полиць з великою швидкістю, в аптеках черги, і всі говорили про одне…

Приїхавши додому, діти побачили що я купила речі першої необхідності, і повідомила їм про те, що тато наш їде додому і нам потрібно молитися, щоб він щасливо доїхав до нас.

Звичайно, вони запитали чому, я їх обняла і сказала, що: «все буде добре»! Після вийшла на кухню, і знову мої емоції показали себе, я плакала у долоні, щоб діти цього не чули і не бачили. З чоловіком ми часто не спілкувалися, тому що він був за кермом автомобіля, йому потрібно було заправитися (а це було дуже важко), і зв'язок на той час дуже погано працював. Звичайно, був страх і переживання за нього, багато чого собі і надумувала. Того ж дня в двір вже прийшов сільський староста, який запитав: «Де чоловік?», я відповіла, що він в дорозі. Чоловіків вже попереджали про те, що потрібно буде іти воювати. Приїхав чоловік додому через добу і розповідав весь той жах, який він бачив. Літаки, які літали над ними, ажіотаж на дорогах і блокпости, які вже починалися облаштовуватися.

Для мене було важливо, щоб вся моя сім'я була разом! Була можливість виїхати за кордон, бо в нас троє малолітніх діток, і чоловік неодноразово нам це пропонував.

Але доля так розвернулася, що у вересні я прийшла працювати в сільську школу. Тут я стараюся якнайкраще допомагати нашим Захисникам. Виготовляємо окопні свічки,плетемо маскувальні сітки, різні обереги, листівки і т.д.

Віримо і молимося про нашу перемогу!