Токар Денис Олексійович, учень Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №160

Дякую тобі, мій захиснику,

за те, що я на цій землі живу,

на нашій землі, яку ти захистив!

Сім років тому розпочалася війна на сході України. Загинуло багато людей, якась мати втратила сина, дружина - чоловіка, а діти - свого батька. Збройний конфлікт розпочався ще у 2014 році після анексії Криму і проголошення суверенітету «ДНР» і «ЛНР». Кожен день, який прожили там діти, дорослі, давався їм нелегко. Деякі люди з жахом згадували перші обстріли. Вони не розуміли, що відбувається, і я можу з ними погодитися.

Коли розпочалася війна, мені було вісім років, тоді я ще був учнем початкової школи, але як зараз пам'ятаю, як ми разом усією сім'єю зібралися вечеряти і слухали з жахом останні новини зі сходу України. Я бачив, як діти ховалися у підвалах від обстрілів, як вони благали: “Допоможіть нам!”. Було страшно.

Коли я навчався у другому класі, до нас прийшов новий учень. Його звали Максим. Він був переселенцем зі сходу. Хлопець разом зі своєю сім'єю переїхав до Харкова зі Слов'янська. Коли він вперше зайшов до нашого класу, то почав плакати.

Максим розповідав, як йому було страшенно боляче покидати рідну домівку, прощатися зі своїми друзями. У той момент у класі запанувала тиша. Коли він розповідав свою історію, усі уважно слухали, ніхто не перебивав.

Ми співчували йому і розуміли, як Максимові зараз важко. Після цієї зворушливої історії ми намагалися підтримати його, щоб він не падав духом, почали допомагати Максимові в навчанні, грати з ним у ігри, жартувати.

Ми з друзями намагалися робити все можливе, щоб він забув про ці важкі часи. Він це помітив і став сприймати нас, як нових друзів, але, на жаль, вже у третьому класі Максим змушений покинути нас. Його сім'я переїхала до столиці України - Києва.

Коли хлопець прощався, він сказав, що ніколи нас не забуде, був вдячний нам за підтримку. Ще довгі роки ми підтримували з ним зв'язок, листувалися. Тоді мене охопило почуття гордості, що ми допомогли хлопчикові.

Я також розпитав про війну у вчителя праці, який працює в нашій школі. Він розповів, що ще у 2014 році пішов служити добровольцем у армію. Для нього перші дні війни були зовсім незрозумілі: сім'я сапає картоплю на городі, а біля них вже було чутно обстріли. Але для очевидців це була звичайна справа.

Вчитель також розповідав, як взимку, під час боїв, біля них стояв ворожий танк, а хлопчик, помітивши його, не звертав уваги і спокійно йшов додому, бо в школі вимкнули світло. Також Роман Ростиславович разом з іншими добровольцями за ініціативою сільського голови села Лоскутівка тимчасово викладали у школі, бо не вистачало вчителів.

“На момент самого обстрілу, не було страшно, - стверджував учитель, - усі з кимось перебувають поруч, багато жартують, хтось навіть знімає на відео.” Він розповідав, що найстрашніше на війні - оборона ВОП. Зима, снігу по-коліно, нічого було їсти, пили один чай. У нього була температура 40°C, а коли почали йти, він втратив свідомість. Отямився вже у шпиталі, де йому розповіли що в нього стався інсульт. З того моменту вчитель вже був у Харкові. Роман Ростиславович згадував, що на цій війні страшно було віддавати накази, брати на себе відповідальність за смерть молодих хлопців.

А для мене ця війна стала якимось переломним моментом у моєму житті. У ці роки почав ще більше цінувати своє життя, місто, де я народився і виріс, дорожити моментами, проведеними з моєю сім'єю.

Отже, ця війна принесла багато жертв. Особисто мене цей збройний конфлікт змушує замислитися над такими проблемами, як: життя і смерть, добро і зло, цінність людського життя та вірність обов'язку. Я знаю багато людей, які зіткнулися з проблемами війни, одні з них - це мій минулий однокласник, а також вчитель праці у школі. Кожна історія унікальна, і кожен день, що провели вони під час війни не схожий один на одний. Я бажаю, щоб скоріше настав мир, і над головою кожного українця було мирне, сонячне небо.