Я з селища Таврійськ Херсонської області. Коли все почалось, ми думали, що будемо сидіти вдома на свої території до останнього. Потім, коли ми з підвалу не виходили, то просто не витримали і переїхали до Кривого Рогу. Мама одразу поїхала на Польщу, а я не наважилась, тому що в Україні мені спокійніше. 

Ми вночі спали в підвалі і виходили на десять хвилин: приготували їжу - і відразу спустились в підвал, тому що дуже страшно було. Ми жили на окраїні Воронцівки і з підвалу практично не виходили. 

Коли прилетіло біля дому в полі, це було дуже гучно і дуже страшно насправді. Наступного дня ми вже просто не витримали і всі зібрались, тому що не знали, що очікувати далі. 

Коли сюди переїхали, на наступний день уже були прильоти в Воронцівку і за Воронцівку - ми б навіть не висиділи там. Це був останній пік, коли вже було страшно. 

Зранку 24 лютого мама мені зателефонувала, в мене була дуже сильна паніка. Я була вдома одна, чоловік був в Дніпрі. Я почала телефонувати чоловікові і сказала про війну, а він каже, що нічого не чує. Він швидко приїхав додому, а мене мама забрала, щоб я одна не була. Друзі вітчима приїхали, і ми всі були разом. Всі були в такій паніці, що не знали куди себе дівати. Хто одразу виїхав за кордон, хто сидів на місці. Потім ми від телевізора не могли відірватись - дуже страшно було. 

Вода, світло все ще було. Їжу важко було знайти, бо почали масово все розбирати. Ми 24 приїхали скупитись, але магазини прилавки все було пусте, батько не міг знайти. Ми вже були в Кривому Розі і тут вже отримували гуманітарну допомогу. 

Найважче було знайти житло. Ми були не самі, до нас приїхали друзі - у них в рази було ще гірше, ніж у нас у Воронцівці. Вони спочатку виїхали на Закарпаття, але ми потім домовились разом поїхати до Кривого Рогу. До батьків орки заходили в будинок і почали розповідати їм, що робити. Тому  в них все було набагато важче. Нам було важко знайти квартиру, бо нас було шестеро, а квартир майже не було. Нам пощастило, що друзі моїх свекрів приютили нас. 

За кордон я не поїхала, тому що не змогла покинути свого чоловіка. Я була за кордоном і мені не сподобалось, тому що це морально дуже важко. Зараз я побачила, наскільки наша Україна стала дружньою. Нас зблизила ця війна, і тепер не хочеться за кордон. Коли війна закінчиться, я навряд чи захочу за кордон взагалі. 

Майбутнє - це коли родина, дитина і ми - в Україні. Головне, щоб був мир. Щоб не було коронавірусу, щоб можна було жити і планувати своє життя, своє майбутнє і  не жити одним днем. Щоб був спокій, діти і всі були біля нас.