Невисела Тетяна, учениця 9 класу Високопільського ліцею Херсонської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Порожняк Людмила Анатлоліївна

Війна. Моя історія

24 лютого мене розбудила старша сестра: «Прокидайся, не хвилюйся, почалася війна». Чи розуміла я, що сталося? Ні. Просто одразу почала збирати речі, чекати батьків, бо були в гуртожитку за кілька кілометрів від дому. Тільки відчувши обійми мами і тата, змогла трішки заспокоїтися. Вірилося, що тепер ми у безпеці. До 10 березня жили надією, що фронт не дійде до нашого степового села. Усе ж перейшли жити до дідуся, так як у нього є підвал. Сюди ж перебралася і сім’я дядька. Усього вісім чоловік.

Світло вимкнули 14 березня. До кінця місяця ми лише чули, як окупанти обстрілювали сусідні села. Знайомий розповів, що зайняли Високопілля, обстріляли лікарню, наш ліцей…

Десь 27 березня нам на три дні ввімкнули світло. Раділи, бо почули новини. Тривожні, але справжні телевізійні, а не різні  слухи. Позаряджали телефони. Потім вимкнули світло, водо- й газопостачання. Саме в цей час до нас в село зайшли росіяни. Так як будинок дідуся навпроти нашої школи, в якій з першого дня окупанти влаштували свій пункт спостереження, ми з сестрою майже не виходили з будинку.

До колодязя по воду ходили дорослі, нас не пускали. На дворі були, лише коли бігли в підвал й коли готували їсти на вогні. Через тиждень перебралися жити у підвал: 2 на 3 метри. Вісім чоловік. Було дуже холодно, якраз тоді пішли дощі, стіни і стеля відсиріли, змокріли.

 Це були постійні нічні обстріли, ми майже не спали. 6 квітня зранку батьки поїхали додому, почався сильний обстріл, який продовжувався до третьої години дня. Уже потім ми дізналися, що за селом був бій, наші військові намагалися визволити село. Не вдалося… У цей день моїй бабусі у будинок залетів снаряд від «Граду», на щастя, її там не було.

20 квітня нам зателефонувала тітка й сказала, що наступного дня буде «зелений коридор». Ніби є домовленість про те, що бажаючі можуть виїхати. Усі дуже чекали, зібралися майже всі односельці. Але прийшли росіяни й розігнали людей. Кричали, сердилися, лаялися, насміхалися, казали, що ніякого коридору не буде. Хто втомився від обстрілів, можуть їхати в Крим, дорога вільна.

22 квітня батьки прийняли рішення – виїжджати, тато й дядько пішли просити дозволу у головного. Як же це було принизливо і боляче… На щастя, нам дозволили. 23 квітня о 8:30 ми виїхали з села. Безперечно, це був один з найстрашніших ранків. Не знали, що буде з нами, чи залишимося живі, чи заставлять повернути в сторону Херсона, чи вдасться виїхати до Кривого Рогу? Заднє скло в автомобіля вилетіло, його замінили подушками, обмотавши плівкою.

Шлях наш був через «Кавун» на Берислав, направлялися ніби до Херсона, але потім повернули на Давидів Брід, зробивши величезний круг кілометрів зо 200. Проїхали близько ста блокпостів окупантів. Коли побачили наших військових, сліз не стримував ніхто, навіть тато. Можна з упевненістю сказати: це була наша дорога життя, нам вдалося виїхати до Кривого Рогу. Там і залишилися.

Десь у середині серпня будинок дідуся згорів, залишився лише підвал. А на початку вересня ми дізналися, що наше село нарешті звільнили. Перший раз батьки змогли поїхати додому лише 5 жовтня. На щастя, наш будинок відносно цілий. А через два дні поїхали і ми з сестрою.

Це була невимовна радість, вперше за 5 місяців приїхати у рідне село. Звичайно, зимували дома лише батьки. На початку березня ввімкнули світло. Тоді повернулися і ми. Навчальний рік закінчували у пункті незламності.

Влітку намагалися відремонтувати житло. Нещодавно знову раділи – ввімкнули газопостачання. Водночас досі боляче бачити постарілих і змучених людей, знищені й понівечені оселі, подвір’я, садки. Школа – колись справжня окраса села – зруйнована й не підлягає відбудові.

А ще важко усвідомити, за ради чого вони прийшли до нас війною. Від чого звільнили?

Досі чути вибухи, від яких стає лячно. Важко взяти себе в руки. Тримає надія і  щира віра в те, що наша Перемога невдовзі настане!