Я з Лиману. Все життя тут прожила. Мені 36 років, я в декретній відпустці. Все було добре до війни. Ми будували плани на майбутнє. А зараз - нічого немає. 

Про початок війни дізналися по телебаченню, відразу не повірили. А потім, коли почали стріляти, то повірили. До нас був приліт - і я з дітками виїжджала до Польщі. 

Важко було покидати дім. Ніхто не думав що в такий час може бути війна і ми будемо тікати із своїх будинків. Я не знала, повернемося ми, чи ні.

Нам допомагали різні організації і в Україні, і за кордоном. Приємно вразило, що люди об’єдналися і допомагали один одному. Люди стали добріші.

Мій брат пішов воювати, і це на психіку, звісно, дало: переживаю за нього і за те, що буде далі, коли  це все закінчиться. Дітки бояться вибухів, звісно.

Мрію, щоб більше такого не було, щоб наші діти жили в мирній Україні і не переживали такого більше ніколи.