Під час обстрілів Лиману на подвір’ї Зої Анатоліївни постраждав тільки паркан, а основний удар прийшовся на сусідську хату

Я мешкала в селі Лимани Миколаївської області на початку війни. Зараз теж тут, повернулася додому. 

Коли Прибузське обстріляли, розказували такі страхи, що літали літаки над селом і тупо розстрілювали. Там жіночка без ноги просила допомогти, а ніхто їй не допомагав,  бо всі тікали. Ті люди, що до нас втікли, казали, що сиділи в сусідньому погребі,  туди попало і хату їм рознесло: залишилося тільки дві стіни. Ну, я думаю: це ж Прибузьке, це  ж іще делеко.

Син мені зателефонував і сказав, що є можливість поїхати в Литву. Я відмовилась, відправила туди дочку. Звичайно, я боялася залишатися під окупацією. Розуміла, що це будуть звірства, підриви, насильство. Все це я розуміла, а дочка – ні, бо для них війна - це далека історія. Вони поїхали, а я була розгублена. 

А коли вже почали стріляти по нашому селу, подзвонила мені сестра і сказала, що з сім’єю до мене їде. Вони приїхали всі в пилу, в очах такий ступір, нерозуміння. 

Ми переночували, і їй подзвонив син, сказав: «Мамо, збирайтеся, через минут 15 срочно виїжджаємо на Миколаїв». Я давай бігом збиратися, а вона стала і стоїть, просто завмерла. Отак ми і виїхали: спочатку в Миколаїв, а потім - під Чернівці. Я - свідок Єгова, і ми їхали до своїх віруючих. Ми весь час думали, що це все на два тижні, що швидко закінчиться.

Потім попало до сусідів, то нам розвернуло забор і трішки прилетіло, ну не в хату. Ворота тільки зачепило. Бо вийшло, що їхня хата прикрила нашу. 

Через місяць до мене донька повернулася, і ми поїхали в Одесу. Я зідзвонювалась з однокласницею, то вона казала: «У нас тут гості», а коли чоловікові звонила, то він казав, що все нормально. Я питала, може мені вже приїхати, а він: «Ні-ні, посидь ще там». 

Мрію про мирне майбутнє, щоб всі люди жили дружно.  Зрозуміло, що без Божої помічі цього не буде.