Британ Єлизавета, 15 років, учениця 10-Б класу Петропавлівського ліцею №1

Вчитель, що надихнув на написання есе: Стародинова Оксана Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого рову відбулося вторгнення Росії в Україну. Ця дата кривавим слідом навіки закарбується в історії. Неочікувана страшна подія стала переломним моментом для більшості громадян України. Розуміння того, що в твоїй країні почалася війна, не приходить навіть зараз. Те, що відбулося, складно усвідомити, до цього не можливо звикнути, тим більше - прийняти.

Відчуття були жахливими, коли ти прокинувся, начебто, звичайнісінького ранку, збирався до школи і тобі говорять те, що ти ніколи не думав почути. Для мене, цей день, став переломним моментом, який розділив моє життя на до і після.. Прокидатись в гарному настрої, стало неможливим, страх за те, що буде далі, поглинув мене.

Життя родини також стало інакшим, було складно знайти тему для розмов, кожен думав про своє, поринувши в себе, не зважаючи на людей, які кожного дня перебували поруч з тобою.

До сих пір не можу повірити в те, що відбулося. Я хочу, щоб у нашому сучасному житті не було місця війнам. Вони не потрібні, кожна країна повинна забути про такий шлях досягнення мети. Хіба ж люди повинні помирати, залишати свої домівки, щоб зберегти життя. Чому невинні діти повинні сидіти в підвалах, ховатись від небезпеки, яка загрожує їм, на їхній землі?

Життя в стані спокою, гармонії, відсутність ворожнечі, ось, що я називаю миром. Цього повинна прагнути кожна країна, а люди, відчувати себе захищеними, незалежно від того, в якому місці проживають та ким являються.

Війна – це те, на що не потрібно витрачати час. Люди мають право на щасливе життя та майбутнє, не боячись за себе та рідних. А якщо є президенти країн, які ще цього не усвідомили, продовжують свої жахливі війни, то вони повинні отримати покарання від світу за тих, хто постраждав, за життя, які вже не можна повернути.