Ткачук Єлізавета, 9 клас, учениця Луканівської гімназії Кривоозерської селищної ради Первомайського району Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Білоус Олена Степанівна

"Війна. Моя історія"

Війна... Скільки болю, гіркоти, самотності і смерті несе в собі це слово. Я думаю, війна — ровесниця людству, і в усі часи та епохи люди відчували холодний подих війни у себе за спиною. Ця злісна всепожираюча і руйнівна сила приносить із собою чимало горя, страждань і душевної порожнечі.

Війна залишила великий слід в житті кожного українця: хтось втратив домівку, хтось сім'ю, хтось друзів, які загинули внаслідок атаки з боку ворога. Дехто втратив себе, бо змушений був виїхати за кордон, залишивши все рідне: дім, родину, друзів, улюблену роботу чи справу...

Перший день війни був дуже страшним і болючим. У школі оголосили канікули. Моя мама педагог, тому взяла нас з молодшим братом того дня з собою на роботу. Ніхто ще не знав, що робити далі, всі були на телефонах.

Хтось читав новини, хтось телефонував до родичів, які жили в інших областях. Деякі жінки плакали й розмовляли по телефону зі своїми синами або чоловіками, яких терміново викликав місцевий територіальний центр комплектування та соціальної підтримки з речами, оскільки в країні проводили термінову мобілізацію.

Ввечері стало відомо, що мій дядько добровільно хоче піти захищати державу, залишивши хворого на «рак» дідуся, дружину та 2-х малих дітей. А вже наступного дня о 5 ранку, так, як мій батько староста села, відвіз його до місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки . Спочатку все було ніби й не так страшно, але незабаром дядько опинився в Запоріжжі, потім — під Донецьком на 1-лінії.

У першу ніч, всі (я, мама та молодший брат) спали одягнуті на одному великому ліжку, щоб одразу брати всі потрібні речі, не гаяти часу. Тієї ночі не спалось. Батько ночував у адмінбудівлі старостинського окру, іноді проїжджав машиною по селі й розмовляв з керівництвом по телефону. А ми з мамою тим часом читали новини та повідомлення в групі громади, де люди писали все, що бачили, чули.

Стало чутно невідомі звуки з траси, в цей час приїхав батько зі словами «щось важке їде по трасі, напевно техніка», тоді подумалось, що це ворожі танки, мама зі сльозами на очах сказала: «Молися», сама запалила свічку й почала читати молитву.

Зранку вже було не страшно, тай взагалі вже через тиждень-два стало спокійніше. Перші три дні ми спали вдома, потім вже приблизно тиждень ночували у бабусі. Дядько (вже по маминій лінії) раз на 2-3 дні йшов з татом на нічне чергування в населеному пункті, де більшість чоловіків з нашого села стежили за порядком. Кожного вечора ми сиділи на кухні в бабусі, смажили смачні млинці та їли їх з згущеним молоком, запиваючи смачним кампотом, знаючи що по селі ходять чергові, які слідкують, що відбувається навколо, тому на душі було спокійно.

Дядько кожного дня або ж раз у два-три дні відзвонювався, розповідав, що відбувається на 1 лінії.

З часом життя з війною стало звичним. До війни всі почали звикати, всі повертались у своє звичайне щоденне русло, тільки вже з готовністю до критичних ситуацій, з трагічними новинами, з розбитими серцями й ненавистю до ворога.

16 травня був майже звичайний день. Того дня я прокинулась о шостій ранку, надворі було прохолодно, схід сонця й спів ранкових пташок був найгарнішим, що могло бути. Цілий день були свої справи, звичайні розмови. Аж поки наш спокій не обірвав дзвінок від бабусі, де вона зі словами: «Мені з лікарні повідомили, що в селі є загиблий (груз 200), вам нічого не казали?» цим принесла тривогу в наші душі. Мама швидко подзвонила й розповіла все батьку. Він пояснив, що до нього зателефонували з селищної ради й запитали: «Хто такий Ткачук Євгеній Павлович?». Тато відповів: «Це мій брат». За пів години на порозі сільської ради стояв селищний голова з головним лікарем, зі звісткою про загибель дядька...

З кухні почувся гіркий мамин плач. Прийшовши до неї, на моє запитання: «Що сталося?», - мама відповіла: «Женю вбили...».Того дня мій мозок не міг це сприйняти, не вірилось, думалось, що це помилка. «Можливо хтось одягнув його одяг з документами, і та людина загинула, от і прийшло, що це він» або ж «можливо просто збій системи, бути ж такого не може».

Чутки розповзлись по селі дуже швидко, вже через пів години про звістку до мами почали дзвонити із питаннями, чи це правда, що в селі говорять?. На це мама заплаканим голосом відповідала: «Ми не знаєм, будем надіятись, що ні»

Вечір був як в тумані, всі були в траурі, а мені не вірилось. Радість приносила лише думка про те, що це може бути збій. На третій день подруга запитала мене: «Як ти?». Було дуже тяжко висловити всі свої емоції, перші 2 дні я майже не їла, апетит пропав, всі просили хоч щось з'їсти, але в стані стресу нічого не лізло. Вся родина була як в тумані, ця страшна невідомість в поєднанні з надією було найгірше, що може бути. На душі було тяжко й дуже боляче.

Ніхто не міг повірити, аж поки через 5 днів, 20 травня не привезли закриту труну з тілом загиблого воїна. Люди організовували живий коридор для зустручі Героя, а після приходили й висловлювали свої співчуття й говорили слова підтримки.

На наступний день відбулось прощання з моїм дядьком-Героєм. Ніхто з родини так і не наважився відкрити труну, може то й на краще, але іноді до сих пір здається, що він ще живий, десь далеко є.

Після цього в душі кожного члена родини залишився важкий, ниючий біль. Ця подія навчила всю родину цінувати сім'ю, жити в злагоді та мирі, сьогоднішнім днем й не відкладати все задумане на «потім», бо «потім» може й не настати.

На жаль, війна – це не минуле. Велика кількість людей зараз знаходиться в стані війни. У багатьох немає даху над головою, ні квартир, не залишилося сім’ї. Люди, що пережили війну, мають безцінний досвід, який неможливо передати словами або переказати те, що вони відчувають насправді.

Мені б хотілося, щоб війни припинилися і був мир в усьому світі. Адже не важливо, хто ти за національністю, тому що всі мають право на життя, всі хочуть жити мирно. Кожен з нас мріє про спокій та здоров’я своїх рідних. Важко усвідомлювати, що десь людям нічого їсти, що їм ніде сховатися від вогняних снарядів.

Краще, на мій погляд, не мати військового досвіду і своїми очима ніколи не бачити, що таке війна. Адже війна – це смерть, це руйнування і втрати, які не можна нічим заповнити.