Мені зараз 40 років. Я з селища Тошківка Луганської області. Я знаю, що таке війна, ще з 2014 року. 20 лютого 2022-го ми звідти поїхали, бо там вже були активні бої. Приїхали до Харкова, і там вже також почалась війна. Там ми з дітьми тиждень пробули в підвалі завдяки чужим людям, які нам допомагали. 

Ні один таксист не погоджувався нікуди їхати. Ми йшли пішки до вокзалу кілометрів вісім. Було дуже тяжко, бо обстрілювали. Ми дійшли до однієї станції метро і трішки там пересиджували під час обстрілів. Там волонтери давали дітям поїсти. Потім ми йшли до іншої станції метро і там відпочивали. А потім вже, слава богу, нам все ж таки один таксист допоміг, довіз нас до вокзалу. На вокзалі ми до вечора чекали потяга евакуаційного і вибрались на Дніпропетровщину.

Ліки нам особливо не потрібні були, хоча в мене особлива дитина. Памперси в нас були з собою. Ще була вода, банан та печиво дітям. Звичайно, ми себе обмежували. 

Добрі люди дали кип’ятку, і ми заварили кашу вівсяну. Старша дитина могла потерпіти, а меншого треба було годувати. Якби не волонтери, то я не знаю як би ми добрались. Люди допомагали на кожному кроці

Думаємо кожен день про те, щоб все це скоріше завершилось. Було дуже тяжко залишитись без домівки з дітьми. А в мене ще дитина особлива, тому на роботу на цілий день я піти не можу, і це дуже тяжко. І коли немає кінця і краю, і не знаєш, що буде завтра. Якби був би мир, то уже б знала, куди далі рухатись.