«Дочекаємося кінця війни і зустрінемося»

Дружина:

Прапрадіди були засновниками цього хутора. Прийшли з Авдіївки, раніше називалося Гагаї. Вони сюди прийшли, побудували земляночки, потім хати.

Селище відмінно жило. Була робота. Господарство тримали, тваринництво було, поля засівали хлібом, кукурудзою, соняшником. Тоді жили добре, тому що мир був на землі. Ми були, діти, онуки. Було стабільно. Ми знали, що мир. А зараз знаємо, що війна.

На душі дуже важко, що немає дітей і онуків з нами, селище спорожніло. Це тисне і на психіку, і на здоров’я, і на нерви. Сердечників у нас в селищі стало багато. Люди вмирають під час війни, які навіть не хворіли.

2014 року 18 червня почалося бомбування. Побомбили Піски і Водяне – одразу світла не стало. Два роки майже ми були без світла. Навпроти нас будинок зовсім зруйнований. Наші дахи полетіли, вікна.

Тут заселених тільки 13 дворів, а решта все повиїжджали. Дітей немає, школи немає, сільської ради немає, садка немає, магазинів немає. Тому люди всі виїхали, а залишаються пенсіонери та ті, яким нікуди їхати.

Чоловік:

Я думав на пенсії жити спокійненько. Піти на рибалочку, рибку половити. Вдома по господарству. Думав, нормально буде.

Дуже велику тріщину дало життя. Як то кажуть, ми його не замовляли, воно само собою сталося. На селі війна важко далася взнаки. Багато людей повиїжджали, багато будинків порозбивали. У нас нічого немає тут, жодного зв’язку. Зателефонувати – треба бігти, точку шукати десь в полі або по дорозі бігати. А так немає ні магазину, ні школи, нічого.

Свій будинок кидати, кудись їхати? До чого це призведе? Мені і тут непогано. Головне, щоб не бомбили. А так все нормально. 2014-2016 роки – це був найжахливіший час... Все через нас летіло і до нас долітало. І падало тут, і ми падали і ховалися в погреби і всюди.

Дружина:

Я була у дворі, чоловік пішов до городу. І в цей час полетіло все. Я впала, дим скрізь. Скло, все полетіло. Дерева позрізало, паркан мій винесло на асфальт. Дах дуже побитий був. Вікна всі повилітали, пластикові вікна, жодного цілого вікна. Навіть снаряди позалітали у вікно, в грубу, в будинок.

Потім ремонт там проводили, налагодили. Я не поранена, але контузія була. На одне вухо оглухла. Звернулася до лікарні, мені дали безкоштовно слуховий апарат. Він добре працює, але незручний. Я його боюся весь час втратити.

Один одному допомагаємо. Пішов чоловік кудись – я вже переживаю. Виходжу й дивлюся. Тому що коли під бомбардування потрапили, це був дуже великий стрес. Я переживала за нього. Я кричала: «Ваню! Іванко! Ваню, де ти є !?» Це був великий стрес для мене. У городі разом працюємо помаленьку, поливаємо, полемо, садимо все разом, один за одним.

Чоловік:

Увесь час в голові паморочиться, боїшся, щоб снаряд не потрапив. Воно летить, не знаєш, де впаде. Під таким тиском живемо, що неможливо. Все на нервах. Я, здається, був здоровий. Із цією війною у мене і тиск, і серце, і задишка. Весь час ходиш з понурою головою і весь час у думках, що війна, коли вона... Чекаємо, коли вона закінчиться.

Дружина:

Дай Бог дочекатися всіх живими, здоровими. Щоб закінчилася ця війна, щоб жителі наші почали повертатися в селище.

У нас дуже було хороше, привітне селище. Люди всі були хороші, доброзичливі. Запрошую свою онучку Владочку. Приїжджай, моя люба, з дідусем дуже скучили, чекаємо на вас. Ми тебе любимо, цілуємо і чекаємо. Дочекаємося кінця війни і зустрінемося.