До війни моє життя було спокійним. Ми жили і не думали, що можуть бути військові дії. Ніколи не зможу забути день, коли війна торкнулася мене вперше.

Дочка була на занятті в школі №68, яка знаходиться в мікрорайоні Східний, недалеко від блокпоста в напрямку Новоазовська. Під час вибуху і моторошного гуркоту у мене була єдина думка – забрати зі школи дочку і вберегти її.

Я бігла в школу, час ніби зупинився. Вдома залишалися мама і племінник. З ними ніякого зв'язку не було. Я не знала, живі вони чи ні. Ми йшли додому і не розуміли, що буде далі. Назустріч нам бігли люди і плакали, вони сказали: «Не йдіть туди, там все горить». Від побаченого дочка розплакалася. Мої думки були тільки про одне - аби будинок уцілів.

Але коли ми підбігли додому, я побачила, що будинок був пошкоджений снарядом, вилетіли всі вікна. На вулиці мороз, в квартирах було відключено опалення. Я не змогла стримати сліз.

Слава Богу, рідні були живі і здорові. Мама дуже мудра людина, вона сказала: «Ніколи не панікуй, ти налякаєш дитину».

Дочка постійно запитувала: «Мамочка, ми ж не помремо? Нас не вб'є?

Я ніколи не могла подумати, що дочці доведеться таке побачити. Кожен раз я підходила до дитини і заспокоювала її. Вона постійно запитувала: «Мамочка, ми ж не помремо? Нас не вб'є?» Я стримувала сльози і говорила: «Ні, моя рідна, все буде добре». Але ці моменти назавжди залишилися в пам'яті.

Зараз доньці 13 років, і я намагаюся про пережите не згадувати. Дуже хочеться, щоб над нами було мирне небо.