Іванчик Ангеліна, 9 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Остапчук Ольга Романівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Надворі лагідно пригріває сонце. Дерева тріпочуть своїм жовто-зеленим листям. Природа живе і буяє, ніби кожен день – останній. Пташиний поодинокий клекіт мелодійно переливається з плескотом води. Усе навколо прекрасне, особливо для нас – молоді…

Та раптом мене охоплюють спогади. 24 лютого 2022 року бабуся ранесенько будить мене зі словами на устах: ”Вставай, дитино, війна!”.

“Яка війна, бабусю? Дайте поспати”. Але я через сон чую гучні звуки, ні на що не схожі. Що це? Війна? Невже це можливо у ХХІ столітті?

Травматичні події щоденно несуться одна за одною. Їх дуже і дуже багато. Почалася масова мобілізація юнаків до лав Збройних Сил України.

Гіркий смуток війни торкнувся і моєї родини. Долі людські вишиваються червоно-чорними хрестиками.

Андрій, мій двоюрідний брат, був у сім’ї першою і єдиною дитиною, яка з’явилася на світ через п’ять років подружнього життя батьків. І саме цьому довгоочікуваному синочку судилося потрапити у горнило найстрашнішої зі світових війн. Його взірцем мужності та справедливості завжди був батько, який віддав службі у Збройних Силах України більше 25-ти років. Син ще з дитинства мріяв стати військовим. Після закінчення 8 класу вступив до Кам’янець-Подільського ліцею із посиленою військовою підготовкою. Згодом – навчання в Національній академії Національної гвардії України місто Харків. Ще навчаючись в академії, курсанти обговорювали майбутній сценарій загострення на фронті.

Але ніхто навіть у страшному сні не уявляв, яке пекло на них чекало попереду. У званні лейтенанта проходив службу у Вінницькій 14 штурмовій бригаді Національної гвардії.

“Червона калина”. Почалися військові будні… Додому телефонував рідко. Запевняв батьків: ”Перемога буде за нами !”. Невдовзі зв’язок обірвався. У рідних жевріла надія, проте дива не сталося…. Патріотизм юнака відзеркалювався в кожному його диханні, в кожному вчинку.

30-ти річний воїн до останнього подиху прикривав побратимів. Андрій – символ відданості і справедливості, справжній Герой України.

Довгими осінніми вечорами перегортаю спогади у пам’яті і дивуюся енергійності, завзятості, життєрадісності брата. Він був “вічним двигуном”, встигав бути скрізь першим: і в навчанні, і в спорті, і в дозвіллі. Без Музи, так називають Андрія друзі та побратими, не обходився жоден шкільний вечір, олімпіада, виступ, спортивні змагання. Юнак завжди перебував у центрі подій, легко знаходив спільну мову з усіма, на устах грала усмішка.

Андрій поспішав жити, ніби відчуваючи щось трагічне. Але війна обирає найкращих. А який красень був… Лице як в ангела. Йому б жити і жити…

Серце брата билось в унісон українській землі, а відвага не знала меж. Він, як левовий воїн Збройних Сил України, став щитом Батьківщини. Жовтень сумом огортає душу. Спогади хвилюють серце знову і знову. Саме у прохолодні жовтневі дні рік тому пішла з життя дорога мені людина - мій брат.

Він наче зірка, що не згасає, скільки б не минуло літ. Доброта і любов не вмирають, живуть вічно в душах тих, кому щедро були даровані.

…Україно, сьогодні ти стоїш на волелюбному розпутті. Важко, але ти не падаєш від залпів ворожих гармат, політичних блискавиць і буревіїв. Сильна, мужня, непереможна, тому що рідна земля дає тобі сили, а небо посилає благословення, й українці люблять тебе понад усе. Вони стоять у церквах і соборах, на майданах, стоять благовісно і моляться, і просять у Бога миру…

Це є свідченням справжньої любові, мужності, відданості своїй країні. Не на словах, а на ділі щохвилини, щогодини, щодня бути патріотом.

Враження, враження нашої неповторної юності. Наше сьогодення стає ще більш виразним, дорогим кожному, коли порівнюєш його з тим, що було в недалекому минулому. У нас різні характери, вдачі, погляди на життя, та ми єдині у своєму прагненні наблизити таку очікувану і життєво необхідну Перемогу!