Гуйван Аміна, 14 років, учениця 9-го класу Озаринецького ліцею Могилів-Подільської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Горщук Галина Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четверте лютого… Ранок… Це мав бути самий звичайнісінький ранок для усіх українців. Але він став найжахливішим у моєму житті. І змінив його навіки. Страшна звістка: „Розпочалась війна!”

Я не могла збагнути і повірити в те, що серед всіх російський жінок, матерів немає добрих, співчутливих, милосердних людей. Адже саме вони відпустили на нашу землю своїх чоловіків, батьків, синів проливати кров на нашій рідній землі, нищити світи українських родин.

Українська жінка-мати навпаки хоче, щоб життя її дітей було щасливе, вона як пташка оберігає своїх пташенят. Мої тато і мама, як і всі українці, знають, що жодна дитина не буде щасливою без рідної землі, без материнських очей і батьківського захисту. А де ж взяти мені батьківську ласку сьогодні? Як пригорнутися і обійняти свого люблячого татуся, коли він там, на фронті?! Він захищає мене і рідну землю від рашистів. Тому що мій тато, як і інші батьки, дуже хоче, щоб у грудях кожної дитини „стукотіла грудочка рідної української землі ”.

Ми за нього дуже переживаємо і молимося Богу за його життя. Кожного разу, коли я бачу щасливого малюка, якого веде за руку татусь, коли чую чоловічий сміх чи тверді рішучі кроки десь поблизу, моє серце схвильовано стискається в надії та очікуванні. Я вірю, що український народ, який не злякався жорстокого ворога, не зламався від нелюдських тортур, обов‘язково переможе! І я, як і усі діти, дочекаюсь свого татуся. Обов»язково настане та довгождана мить зустрічі, будуть і сльози щастя, і міцні обійми, і безмежна радість!

Водночас мені дуже боляче знати, що долі тисяч українських дітей скалічені цією жорстокою та несправедливою війною, багато із них стали сиротами, і більше не відчують батьківської любові, уваги, тепла, захисту і ласки. Проте вони зберігають у своїх маленьких сердечках доброту, милосердя та вогник надії на перемогу. Тому що всі ми віримо, що здобудемо перемогу і настане мир!

Мир - з чистим спокійним небом, у якому літають птахи. Без звуків ракет, які в мирних людей забирають життя. Де не рвуться бомби, де добре живеться. Там, де знову в гаях зацвітуть пахучі квіти. Із них сплету український віночок та ще вишиванку одягну, пригорнуся до мами і батька з війни я діждуся. Буде перемога! Я вірю, і ти повір, Україно. Ми відбудуємо тебе, збережемо для наших нащадків. Ти будеш красуватися у живому цвітінні соняшників і мальв, у барвистому колі веселки. Нескорена, незламна, вільна, рідна і незалежна!