Мене звати Ірина Олександрівна. Як і усім, нам вважалося, що це все який-то жахливий сон, а коли з Волновахи почали вивозити людей, яким була потрібна допомога, прийшло розуміння, що це жахіття і цього не мало бути. Ми досі не розуміємо, чому, за що....? Дуже багато болю.

Наша старша донька навчалася у м. Харьків. О п'ятій годині ранку вона подзвонила у паніці, що нас бомблять... Жах (я досі відчуваю це). Наш земляк подзвонив, він вже їхав за своїм сином, який також навчався там же. П'ять довгих годин були вічністю, коли вони приїхали, родина була разом, на якийсь час здавалось, що все минеться і буде Мир, але все стало ще страшніше.

Молодшая донечка чула нашу розмову і чекала сестричку разом з нами, а потім вона сказала, що діда мороза немає, бо вона кожен рік бажала, щоб в Донецьку був Мир, а війна прийшла і до нас... Тоді їй було дев'ять років.

Коли покидали рідне місто під вибухи – це було найстрашніше. Дуже важко морально і досі.