Шелемба Олег, 14 років, учень 9 класу Спаської ЗОШ І-ІІІ ст., с. Спаське, Чернігівська обл.
Вчителька, що надихнула на написання - Єрмольчик Олена Володимирівна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
Життя… Яке воно непередбачуване, сповнене несподіванок, пригод. Раніше не задумувався над цим. Юнацький запал, молодеча енергія кликала до чогось незвичайного, бентежила душу, наповнювала бажанням досягти чогось особливого.
Погожий зимовий вечір 23 лютого 2022 року. Небо усіяне зорями, із-за хмарки виглядає краєчок спадаючого місяця, приємна прохолода. Хіба всидиш удома такого вечора?!
Невдовзі зібралися з друзями в улюбленому місці, веселились, згадували цікаві пригоди. Розбіглись по домівках. Весело вечеряли в колі сім’ї. Переглянув уроки на завтра і з гарним настроєм пішов відпочивати.
Прокинувся раненько, як завжди, але що це? Батьки збентежені: «Що сталося?» аж скрикнув я. «Почалася війна, промовив батько, російські війська ракетами руйнують аеродроми, військові частини». А в цей час прийшло повідомлення від класного керівника про те, що занять у школі не буде. Це ще більше приголомшило мене.
Зі смутком переглядали новини по телевізору. Ніщо не радувало. Під Сосницею зірвали міст через Десну. Вибух був потужний, а страх ще сильніший. Наші чи чужі?? І в той момент було багато думок, що буде далі… Ворог танками кружляв вулицями селища та навкруги, шукаючи дорогу на Київ, але все було марно: обірваний міст зірвав його плани.
Стисло скроні, повіяло страхом, а що ж нас чекає? А ці почуття підсилюють вісті: поранена жінка біля магазину, блокпости при виїзді та в’їзді, там же спалений легковик.
Повсюди: і на вулиці, і вдома, і в магазині тільки й розмови про війну. Ніде не чути сміху.
Приголомшені господині складають «тривожні валізи» на випадок евакуації, навіть спати лягають в одязі.
У мене жевріла надія, що скоро все закінчиться, та де там. Хіба так просто позбутися від «непроханих гостей». Хоч не стріляли по оселях, але таку зневагу викликали у нас, особливо пояснення того, чого вони приїхали сюди. Отаких «визволителів» ми не чекали і шанувать не стали. Не рятівники, а вбивці-душогуби, мародери, руйнівники, ґвалтівники. А трохи шкода їх.
Ці дурні не знали, що в селах асфальтівка буває, а в будинках сільських є сучасна побутова техніка, уперше побачили в нас чудо-унітаз. Заздрощі зробили дикунів злими, ото і залишали після себе вщент розбиті й розграбовані міста, села, а нещасні українці вимушені шукати порятунку по всьому світу.
На деокупованих територіях безліч доказів жорстокості ворогів, їх безчинств. Донедавна вважали, що найстрашнішим був фашизм, а виявилося, що росіяни перевершили всіх катів-нелюдів.
Вісім місяців війни змінили життя сім’ї і примусили по-іншому подивитися на життя, навчили цінувати його, а як же хочеться, щоб сонце миру блиснуло в кожне віконечко наше. А ми без страху зустрічали гарні українські світанки, ніхто не приносив нам такі жахливі новини, щоб кожна людина могла планувати своє майбутнє, а в дітей не відбирали щасливе дитинство.
На рідній Сосниччині не тільки мріють, щоб швидше закінчилася війна, а й допомагають нашій армії. Волонтери організовують збір коштів для ЗСУ, возять гуманітарну допомогу тим, хто її потребує. Небайдужі в’яжуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки.
З болем у серці мої односельці отримують вісті про загибель наших земляків на фронті. Двадцятого вересня Ігор Устенко загинув у бою під Майорськом на Донеччині. Хоч привезли його тіло опівночі, зустрічали героя живим коридором. Залишилася сиріткою дворічна донечка…
Усвідомлюю, який дорогий мир для кожного українця.
З сивої давнини наші предки прагнули жити в мирі, злагоді із сусідами, бути вільними, а тих, хто посягав на їхню незалежність, зустрічали жорстоким опором. Нащадки не пробачать нам, якщо ми підкоримось росіянам, схилимо перед ними голови.
Я вірю, що наші воїни зроблять усе, щоб здолати ворога, повернути анексовані частини України. Схиляю низько голову перед нашими захисниками, їх безстрашністю, уміннями, силою волі, патріотизмом. Завдяки їм переконаний: запанує такий жаданий мир в нашім краї!