Мені п’ятдесят років. Я одружена. У мене п’ятеро дітей. Старша донька вже має свою сім'ю. Вона живе в Харкові. Інша донька – студентка. Меншим дітям п’ятнадцять, тринадцять і дев’ять років. Ми жили з ними в Оріхові. 

Вранці 24 лютого нам зателефонувала донька з Харкова і сказала, що почалася війна. По обіді вона знову вийшла на зв’язок. По телефону було чутно звуки вибухів. Донька бігла з трирічною внучкою до сховища. Вони обидві плакали. 

З перших днів війни російська армія обстрілювала Оріхів. Ми ховалися в погребі. Не було світла й води. 

28 березня був потужний обстріл. Діти сиділи в погребі, а я зайшла в кімнату. На сусідню вулицю прилетіли снаряди. Я думала, що в нас вікна вилетять. Діти дуже злякалися. Наступного ранку ми з чоловіком вивезли їх у Запоріжжя, а самі повернулися. 

Я боялася за чоловіка. Він працював трактористом, збирав урожай під кулями. Бувало, що й на міни наїжджав, і тікав з поля, коли йшли обстріли.

Зараз ми з трьома дітьми живемо в Запоріжжі. Донька-студентка навчається в Польщі. У лютому має повернутися додому. 

Приємно, що нам допомагають благодійні фонди. Деякі з них дали дітям подарунки на Новий рік. Ми дуже вдячні за все.

Під час війни ми зрозуміли, що дуже любимо Україну. Не хочемо виїжджати за кордон – хочемо повернутися додому.  Віримо, що війна скоро закінчиться.