Мені 62 роки, я доглядаю за дітьми, а зараз прихворіла. Зараз ми у Світловодську. До війни проживали в Горлівці, Донецької області.

Моя донька в Києві живе, і я відчула велику біль за наших дітей, за онуків - за всіх. Мені дочка подзвонила і все розповіла, і я була в шоці. Не могла повірити, що росія могла таке вчинити.

У нас квартира стоїть нормально. Мені пощастило, я вважаю. Люди деякі постраждали, в них і квартири розбиті. 

У мене батько росіянин, і багато родичів там. І я не можу спілкуватися з ними на цю тему. Вони мене не розуміють, мене це дуже бентежить. Я рідко спілкуюсь з ними - вони не розуміють нас.

Тут, де ми зараз живемо, хороше ставлення до нас. Радує те, що маленькі дітки підростають і радіють нам, а ми – їм. Люди тут хороші. Добрі. Так хочеться додому! Але там не можливо жити. 

Я приїхала до дітей в Київ, а там світло виключали, дуже холодно було. І ми вирішили приїхати в Світловодськ, до сватів. Тут і світло було, і тепло. 

Моя донька була вагітна другою дитиною, і ми просто в розпачі були, Старались будь-якими шляхами покращити собі життя. Але у нас діти маленькі, з ними дуже тяжко.

Хочеться вірити що все закінчиться, ми одержимо перемогу, і все буде гаразд. Будемо в Євросоюзі, і у нас налагодиться життя. І діти будуть щасливі.