На початку війни ми жили в Дружківці Донецької області. Це був для нас шок, не вірилося що могли наші «брати», як ми називали їх весь час, напасти на нас. Для мене це і досі шок.

Пам'ятаю, вранці подзвонила дочка з Києва і сказала, що вона мене сильно-сильно любить, що почалася війна. Це було неймовірно. 

Зв'язок переривався, інтернету не було, ми стояли два часа в черзі, щоб получити готівку. В магазинах полки були пусті, кругом був шум, гам, крики, сльози. Мені це тяжко і зараз згадувати.

Ми виїхали в Київ до старшої доньки, бо менша донька померла в цьому році 18 липня, і тепер в мене онучка під опікою. А мені 72 роки.

Ходимо до психологині, вона дуже чуйна і добра людина. Нас підтримують звичайно. 

Хочу, щоб був мир, щоб люди були дружні, добрі, щирі, щоб не було цієї ворожнечі, щоб я могла поїхати до брата старшого в Лиман.  Хочеться, щоб онучка ходила в школу, як раніше, а не займалися по онлайну, бо в неї мало спілкування.