Катерина виїхала з Донбасу разом із дітьми, а невдовзі до них приєднались її мама з бабусею, щоб заспокоїти молодшу дитину 

Я з міста Дружківки Донецької області. Була в декретній відпустці, не працювала. Молодша дитинка почала ходити в дитячий садок, старший син, 12 років, навчався в школі. Жили собі. Все добре було.

Десь о пів на п’яту я почула вибухи. Хотіла розбудити дітей та кудись бігти. Не знала, що робити. Але ми лише склали документи. Більше ніхто не заснув. Усі спілкувалися в чатах із рідними, друзями, дуже переживали. Потім я приїхала з дітьми до мами з бабусею, щоб бути всім разом. А через два тижні вирішили покинути місто й переїхати до родичів у Полтаву. Ми й досі тут, але тепер орендуємо житло вп’ятьох: я, двоє моїх дітей, мама і бабуся. Більше ми у своє місто не їздили, дома не були. 

Дуже складно було. Сподівалися, що ми поїдемо, тиждень-два там побудемо і повернемося. Спочатку я поїхала лише з дітьми, але донька постійно плакала й не спала ночами, бо дуже сумувала за бабусею, переживала. 

Малій чотири роки, а вона вже розуміє, що це війна, що вона може більше не побачити бабусю. Тому ми швидко забрали її до себе. 

Пам'ятаю дуже добре, як ми їхали. Були черги з машин на блокпостах. Це було важко. 

Коли ми тільки приїхали, я не працювала. І грошей у нас не було. Мама залишилася без роботи, а я була в декретній відпустці. Нас приютили родичі. Нам усі допомагали: хтось грошима, хтось речами, хтось харчами. Потім нас стали підтримувати благодійні фонди, почалися виплати від ООН і різна гуманітарна допомога, тому стало трошки краще. 

Для нас найгірше те, що прийшлося покинути домівку й жити в зовсім інших умовах. Слава Богу, моєї родини це не надто торкнулося. 

Наші домівки цілі, тому нас гріє надія на повернення. А взагалі, важко усвідомлювати, що може таке статися. Ми впоралися завдяки людям, які нас оточували.

Дуже хочеться повернутися додому. Діти сумують за домівкою більше, ніж я. Син навчається дистанційно, він дуже сумує за однокласниками та друзями. Деякі з них залишилися в нашому рідному місті. Молодша дитинка також сумує за домом. Відмовляється відвідувати садочок. Каже: «Хочу ходити в той, у який ходила вдома». Для мене це було несподіванкою. Я думала, що в такому віці вона ще не надто відрізнятиме, але донечка все пам'ятає й хоче додому, до своїх вихователів. А мріємо ми про мир, і все.