Мені 42 роки. До війни 2014 року проживала з чоловіком і дітьми в Луганську. Після окупації міста, переїхали в Харків. Моя мати і мати чоловіка залишилися на Луганщині, бо їхній населений пункт не був окупований. Під час повномасштабної війни вони залишилися без житла. Їх вивезли волонтери. Їхнє селище майже повністю знищене. 

Четвертого березня минулого року ми виїхали у Миргород. Прожили там три місяці і переїхали у Полтаву. Миргород вважається курортним містечком, тому там були дуже високі ціни на житло. А у Полтаві живуть наші знайомі. Вони допомагають нам.

Те, що було у 2014 році, ніяк не можна порівняти  тим, що відбувається зараз. Тоді Луганськ майже не постраждав. Бойові дії велися лише на околицях міста. Нам не було так страшно. Ми тоді швидко виїхали. Лише донька дуже постраждала психологічно. Їй тоді було 11 років. Вона тяжко пережила переїзд, зміну школи й вчителів. Стала гірше навчатися. 

Зараз доньці 19 років. Ми мешкали у мікрорайоні Салтівка. 24 лютого вона першою прокинулася від вибухів і прокричала на всю квартиру: «Мамо, знову війна!» Схопила речі, які трапилися під руку, вибігла в тамбур, лягла на підлогу, закрила вуха руками й кричала. Наші сусіди дуже злякалися. Вони не могли зрозуміти, що трапилося. Вікна нашої квартири виходять на Харківське шосе, звідки лунали вибухи, а сусідські – на інший бік, тому вибухів вони не чули, а вибігли лише через те, що наша донька кричала. Коли сусіди спитали, що сталося, я відповіла, що знову почалася війна. 

Доньці дуже важко. Коли я виводила її з підвалу, у неї синіли губи. Я як медсестра намагалася якось зарадити. Вона втрачала мову, не їла.

Ми спустилися в підвал ближнього дитсадочка. У ньому було багато співробітників зі своїми родинами. Ми жили там кілька днів. Нам було що їсти, однак донька не хотіла. Я змушувала її хоча б пити воду. Не могла дати їй ради, поки не виїхали з Харкова. Син не так важко все переживав. Можливо, тому що не пам’ятає події чотирнадцятого року. Тоді йому був лише рік. 

Після переїзду у спокійніше місце доньці стало легше. Зараз я більше за неї боюся, особливо коли літають Шахеди. Вона мене заспокоює. 

Коли ми виїжджали,  то був затор від самого Харкова до Полтави. Йшов сніг – дорогу замело. Ми виїхали о сьомій ранку і тільки о дев’ятій вечора добралися до Миргорода. Нас прихистили в санаторії. Ми забрали з собою свого кота.

Я поки що не працюю. Уже досить довго перебуваю у безоплатній відпустці. У Полтаві багато переселенців, тому неможливо знайти роботу. Відволікатися мені допомагає турбота про дітей. Я допомагаю їм з навчанням. Донька вчиться на останньому курсі в коледжі. Вона - майбутня архітекторка. Зараз навчання відбувається онлайн, тому діти позбавлені живого спілкування. Іноді ми ходимо на прогулянки або в кінотеатр. 

Сподіваюся, що цього року ми переможемо. Вірю, що майбутнє буде позитивним і яскравим.