Мені 56 років. Мешкаю в місті Слов’янськ Донецької області. Я мати-одиначка. У мене четверо дітей. Троє з них – у шлюбі. Найменшій доньці 17 років. Вона живе зі мною. Навчається у військово-льотному коледжі. До війни я працювала кухаркою у кафе. Залишилася без роботи. Займаюся рукоділлям. 

У 2014 році я не виїжджала. У нас була хороша компанія, ми з жіночками обереги робили. Пропрацювала шість років. Тоді транспорт не ходив. Я їздила на роботу на велосипеді, потрапляла під обстріли. 

Повномасштабна війна стала несподіванкою, але я не панікувала. Донька трішки злякалася, тому 25 березня ми виїхали в Черкаську область. У доньки епілепсія. Я не хотіла, щоб у неї були напади через стрес. Ми виїхали на поїзді. Нас зустріла сестра. У кінці серпня повернулися додому. Зараз у місті тихо. 

Коли ми з донькою прийшли по гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова, люди ледь не билися за неї. Така поведінка мене шокувала. Так не можна. Потрібно за будь-яких обставин зберігати в собі людяність. 

Ми живемо у приватному будинку. У нас є два колодязі, тому ми завжди з водою. Світло вимикають, але це можна перетерпіти. Газ дали. 

Хочеться, щоб війна швидше закінчилася, щоб люди не страждали, особливо діти. У мене п’ять онуків. Вони відчули цю війну. Хотілося б прокинутися завтра – а на вулиці вже тиша, мир і спокій. Вірю, що все добре буде.