Я народилась у Маріуполі, все життя там прожила. Працювала на заводі Азовсталь машиністкою гарячого крану. Вийшла там на пенсію. Зараз пенсіонерка. 

У перший день повномасштабної війни я збиралась їхати до брата у Центральний район. Почався обстріл і я не встигла поїхати. Почала збирати все необхідне: воду, свічки, їжу. Я тому й не поїхала з міста, бо маю брата інваліда першої групи: він лежачий, сліпий і паралізований. А врешті вийшло так, що до нього не змогла поїхати і надати допомогу. Він так і помер у будинку після обстрілів. Не знаю навіть де він похований, в якій ямі. Досі не оформила свідоцтво про смерть. 

Їжа у нас була. Магазини були розграбовані: всі тягнули, хто що міг. А з водою було складно. І сніг розтоплювали, і зливали воду із систем опалення. Відстоювали, кип'ятили. З водою було дуже тяжко. Бігали у пологовий будинок - там були резервуари. У дитячий садок, на хлібзавод... Куди тільки не бігали. І все це - під обстрілами. Це було жахливо. 

У сховищі ми просиділи півтора місяці. Нас звідти вигнали росіяни. Прийшли, сказали: "У вас десять хвилин. Зараз тут почнеться пекло". І ми зі сховища, як таргани, вискакували один по одному і виходили у бік росії на Новоазовськ і на Безіменне.

На Безіменному простояли 11 днів на трасі в черзі на фільтрацію. А потім проходили митницю в Новоазовську разом з перевізником. Я виїжджала до Естонії, з Естонії - до Варшави, а звідти - у Чернівці. 

Від кожного гучного звуку ми досі здригаємося: від грози, від гуркоту сміттєвоза. Ми прокидаємося в шоці, і потім 2-3 години не можемо заснути. 

Я так сподіваюсь, що війна вже цього літа закінчиться. Дуже хочу, щоб наші захисники вижили і повернулися до своїх родин, до своїх близьких. Допомагаємо нашим ЗСУ, як можемо: плетемо пледи, теплі шкарпетки - надсилаємо на фронт. Тепер почали плести маскувальні сітки. Печемо різні смаколики, передаємо у госпіталь нашим пораненим солдатам.