Окупація, нестача продуктів, води, електрики, дула автоматів окупантів в обличчя дитини, коли ми йшли вулицею міста, ворожа техніка під будинком, ізоляція від будь-яких новин, не було жодного зв'язку, радіо та інтернету. Шокував найбільше виїзд через Василівку на підконтрольну Україні територію, особисті речі в сумках переривали, навіть білизну переглянули всю.

Запам'яталось, коли повернувся "Град", який димив, нам сказали їхати швидко. Було страшно, їхати через той шматок дороги, замінований вщент, тиша в маршрутці, глухі удари серця - доїдемо живими чи ні? Дорога в пару кілометрів була найдовшою в моєму житті.

Гострої нестачі в нашої сім'ї не було, ми змогли зробити непогані запаси, коли ще була така можливість. Нестача їжі та засобів гігієни стала питанням вже, коли ми виїхали з окупованої території, бо фінансів дуже не вистачає. Живемо родиною разом, чоловік мобілізований, то наразі моя сім'я це мама, донька і я.

З рідні частина лишилась в рідному Херсоні, частина примусово вивезена на територію РФ. Коли вдавалось допомогти бабцям, які потребують, їхні посмішки та сльози на очах це неоціненно. До війни у мене була улюблена робота, я тренер з пілатесу. Професію, можливо, доведеться змінити. Про трагічні події початку повномасштабного вторгнення нагадують мої засохлі квіти на підвіконні, вдома, в рідній квартирі. Дитячі іграшки, які я в'язала донечці, щоб трохи відволіктися.