Мурадьян Надія

11 клас, Чорноморський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання: Драган Наталія Володимирівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 року життя всіх українців повністю змінилося на гірше. О п'ятій ранку моя родина прокинулась від потужних вибухів у селищі Чорноморське. Спочатку не всі зрозуміли, що почалась війна, але як би це боляче не звучало, почалося повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України. Цей ранок у мене та моєї сім'ї залишиться в пам'яті назавжди. Я прокинулася від маминих криків: „Не вже ж почалась війна? Як тепер жити?... Що далі робити?... Куди бігти?... Як діяти?...” Ще день тому ми жили як і всі: бавилися на вулиці з друзями, ходили до школи, займалися улюбленими справами. Ніхто навіть подумати не міг, що таке може статися в XXl столітті. Що наші сусіди зможуть на нас напасти та повністю змінити життя українського народу. Я не могла зрозуміти, що коїться, було дуже страшно. Усі були в паніці.

Тато сказав: „Якщо ситуація погіршиться, вам потрібно буде виїхати за кордон, а я залишуся, я захищатиму свою країну і нікуди звідси не поїду”. Він пішов захищати Батьківщину з перших днів війни, не побоявся...

Матуся привезла нас до бабусі. Односельчани говорили, що скоро все закінчиться, українці переможуть. Але нічого не змінилося, окрім того, що ми були всі разом. Це жахіття так і не скінчилося. Пройшло вже пів дня, і ми почали усвідомлювати, що це не сон, що це все відбувається з нами в реальності. Підвал став для нас рідним домом, ми там і їли, і спали, і грали в різні ігри, щоб не збожеволіти. У мене постійно був страх, хотілося тільки одного, повернутися в минуле, хоча б на один день, щоб був мир та злагода. Я лягала спати з думками: може завтра скінчиться весь цей жах і сподівалася, що так і буде. Але вже другий рік як йде війна, нічого не змінюється, багато людей вже звикли до сирен, до вибухів та постійної небезпеки.

Через місяць мені, мамі та молодшому братові довелося покинути територію України, через постійні бомбардування.

Нам було дуже важко їхати з нашої рідної та єдиної країни, адже тут ми залишали тата і старшого брата. Ми переїхали до Молдови. До кордону нас довіз тато, я пам'ятаю все дуже нечітко, як у тумані. Того дня йшов сильний дощ, а ми все їдемо і їдемо, нестерпні затори. Скрізь були блок пости, постійно нас зупиняли та перевіряли. До кордону з Молдовою залишилося шість кілометрів, а ми вже понад годину стоїмо на місці. Стих дощ і батьки вирішили, що ми підемо пішки, а тато поїде назад, тому що його відпустили на пів дня. Витягли валізи з багажника, попрощалися з татом і вирушили в дорогу. Іти було складно, так як у нас було багато валіз. Люди залишали свої автівки та йшли пішки. Хтось узбіччям по болоті, а хтось прямо по трасі. Ми то йшли, то зупинялися трохи відпочити. Наша родина дуже вдячна молдованам за те, що на кордоні зустрічали українців з розпростертими руками. Вони пропонували їжу, теплий чай та роздавали пледи. Вони самі мерзли, але допомагали українцям… Було приємно дивитися, як наші південні сусіди піклуються про нас. Волонтери та просто люди були на автомобілях, відвозили наших до родичів в кого проживають в Модові, а якщо немає, то надавали житло. Слава Богу, що у нас є в цій країні далекі родичі, без другого слова нам допомогли донести валізи до авто і доставили будинку. Ось так тяжко ми діставалися нашого першого пункту, але далі було ще складніше. Через місяць перебування в Молдові батьки прийняли рішення, що треба рухатися далі через те, що в Молдові було дуже багато біженців. Наступна та кінцева зупинка у нас була Іспанія. На початку квітня ми туди полетіли. Так як прямого рейсу в Мадрид літаком не було, нам довелося спочатку добиратися до Бухареста автобусом, а тільки потім літаком. Було все дуже складно, тому що ми не володіли румунською мовою, а в аеропорту всі розмовляли тільки нею. І ось ми вже в Мадриді, нам пощастило, нам допомогли прекрасні люди та дозволили пожити в їхньому будинку.

Місто красиве, затишне, але все одно відчувалося, що ти не вдома. Що не спиш у своєму ліжку, не сидиш за своїм робочим столом, що навколо тебе немає близьких тобі людей.

Коли ми були в Іспанії було дуже важко і страшно, страшно не за себе, а за тата з старшим братом, які залишилися в Україні, які рідко виходили на зв'язок. І ось ми вже два місяці в Іспанії, шалено скучили за Батьківщиною. Згодом зателефонував тато і сказав: „Ви залишитеся в Мадриді до тих пір, поки не закінчиться війна”. У нас почалась паніка, ми почали плакати, тому що розуміли, що не зможемо тут знаходиться ще невідомо скільки часу. Ми ледве вмовили тата, щоб повернутися до України. Ми дуже чекали день від'їзду і ось нарешті він настав. І ось ми вже вийшли з потяга в Румунії, пересіли до автобуса, щоб доїхати до порома. Уперше в житті я пливла на поромі, і це було дуже цікаво. Нарешті ми перетнули кордон з Україною в селі Орлівка. На іншому боці на нас чекав тато. Я була дуже щаслива здолати такий великий шлях і бути вдома. Як би добре не було в іншій країні, але нічого не замінить рідний дім, який зветься Україна. На сьогоднішній день моя родина в любому містечку. Ми, діти, ходимо до школи, матуся займається домашніми справами, батько з побратимами захищають нас, виборюють незалежність України. Я дуже сподіваюся що весь цей жах незабаром закінчиться та ми будемо жити як раніше: без страху, сирен та небезпеки в любій країні. Наша країна найкраща, і я щиро вірю, що ми переможемо. Слава Україні!!! Слава незламній нації!!!