Новина про початок війни застала мене на робочому місці. Моя реакція була такою, що я не вірила в те, що це реальність і що у ХХІ столітті таке взагалі можливо. Діти в цей день повинні були йти до школи, але так і не пішли, бо адміністрація відмовилась нести відповідальність за життя і безпеку дітей. Напевно, ще дня три мозок відмовлявся повірити в те, що почалась війна.

Найстрашнішим стало те, що задля безпеки дітей, довелося скласти все своє життя у маленьку валізу, покинути домівку і розлучитись з родиною, бо чоловік залишився вдома працювати у критичній структурі. Найлютішому ворогу не побажаю пережити почуття, яке виникло, коли потрібно було залишити рідну домівку і чоловіка.

Мене і моїх дітей не зачепила гуманітарна катастрофа, а от мого чоловіка і родичів, які залишились у Донецькій області, дуже зачепила. Не працювали аптеки, не вистачало питної води, була постійна нестача хліба, м'яса і молочних продуктів.

Наша родина так і живе окремо, але дякувати Богу, у чоловіка є можливість навідувати нас час від часу.

Зворушливим для мене стало те, як чужі люди відкликалися на потреби, які виникали у мене з дітьми і всіляко допомагали від чистого серця. Це запам'ятається на все життя!

Наразі роботу я втратила і знайти її у тому місті, де ми проживаємо неможливо. Раніше в мене була улюблена робота, яка не тільки приносила дохід, а і задоволення. У нас є тільки чуже житло, яке ми винаймаємо і ось воно постійно нагадує нам про те, що ми не вдома, що ми в гостях і це дуже прикро, звикнути до цього не можливо…