Все, що залишилося в Донецьку, те залишилося в Донецьку. Так говорить Інна, намагаючись не жалкувати про те, що її попереднього життя зараз не існує. Виїхавши до Києва з родиною, довелося змінити роботу та пристосуватися до нових обставин. 

Війна – це новий досвід та зміна життя. Ще це дуже страшно. Бойові дії, дякуючи Богу, бачити не довелося. Я бачила обстріл гелікоптера над Донецьком. Була тоді на роботі в центрі міста, почула постріли. Ми бачили, що літає гелікоптер і в нього стріляють. Це був перший досвід почутої стрільби. Як так можна в центрі міста? Це було в травні, мабуть...

Я вмовляла мати вивезти дочку. Вона не розуміла, чому, нащо, потім прийшла й  сказала, що ми їдемо. Мати забрала її з музичної школи, вони йшли вулицею Артема. Тротуаром їхав на великій швидкості джип, повний військовими зі зброєю, і мамі було дуже страшно за мою дочку.

Я відіслала мати з дитиною до родичів. Потім через місяць, це було літо, поїхала у відпустку. Ніхто не знав, на скільки це. Всі думали, що ми повернемося через місяць-два. Я поїхала у відпустку до Києва, бо в мене там навчався перший син.

Деякий час ми жили у друзів, потім зняли квартиру. Без нічого поїхали. Я взяла із собою тільки ноутбук із важливих речей, музичні інструменти. Нічого не взяли з собою.

Тут трапилося нам кілька добрих людей, мені допомогли зняти квартиру. Перший ріелтор квартири, яку ми знімали, не взяла з мене гроші. Потім трапилося багато людей, які надали нам одяг, необхідні речі. Це було дуже зворушливо. Зараз плачу, коли це згадую. Все якось влаштувалося. Все, що залишилося в Донецьку, те залишилося в Донецьку.

Потім, коли я виїжджала, ми чули постріли у військовій частині. Це теж було дуже страшно, ми не знали, зможемо ми виїхати, чи ні. Я ще виїжджала в червні, ще не було таких страшних дій, а потім, коли чоловік там залишився, я дуже за нього переживала.

Довелося все покинути і починати все заново, з’явилося розуміння, що ті речі, які накопичувалися роками, не так і важливі, що можна від усього відректися, набути це знову. Не це важливо, не речі, не квартири з машинами, а важливо те, що діти в безпеці, мають можливість навчатися і далі жити спокійно. Це  важливо. А матеріальні блага, які ми вважали дуже важливими, всі втратились. Дуже змінилися цінності порівняно з тим, що було в Донецьку. Навчилася не накопичувати речі. Більше турбуватися про близьких і про їхні думки та погляди, про їхній моральний стан. Добрі зміни, я думаю.

Але там є житло, а тут ми викладаємо дуже багато грошей, щоб його винаймати. Це дуже важко, але морально в Києві легше. Може, це якийсь шрам залишився. Морально не дуже хочеться туди повертатися.

Я ще не сказала за виїзд мого чоловіка. Він виїхав через місяць після мене, він не знав, може він взагалі виїхати чи ні, бо потяги мали стати і не було білетів. Потім якось з’явився потяг, білети, і він за декілька годин оформив довідку для тварини, взяв в одну руку клітку з твариною, в другу – невелику сумку з документами, які залишалися вдома, і все. Отак він поїхав і більше ми не поверталися. Ні разу не були в Донецьку.

У клітці була наша кішка, їй тоді був лише рік, а зараз вона вже така велика пані, живе з нами. Вона залишалася місяць з чоловіком. Коли були обстріли, вона так шугалася і пряталася під нього. Вона спала з ним, підносила йому сухарі, кормила його. Це член родини. Як можна було залишити?

Зараз я займаюся не тим, чим в Донецьку. Довелося щось шукати, бо роботи в Києві не було. Це було дуже складно. Чоловік досі не може знайти доброї роботи, щоб був гарний дохід. Перебивається. Це важко.

Дуже хочу, щоб закінчилася війна, країна стала вільною й можна було повертатися. Щоб закінчилася ця ситуація з пандемією, можна було їздити по світу. Може ще знайти якусь нову роботу, знайти десь своє місце, де можна залишитися жити на старість.