Я мешкав в 20 км від кордону з росією, в Харківській області. Я був вдома, ще спав, мене розбудила дружина, яка не спала всю ніч. Вона казала, що це трапиться ще за рік до цього, але їй ніхто не вірив, навіть я, ще й трохи глузував з неї.

Перші години, мабуть, були самими важкими. Я та всі навколо виглядали та почувались вкрай розгубленими, абсолютно всі, незалежно від віку, саме ці обличчя назавжди закарбувались в пам'яті, як шокуюча картина.

Світло зникло в нашому селі 24 лютого. Був бензогенератор, тож могли забезпечити себе та сусідів водою та в пригоді стали колодязі, де можна було вручну набрати води. Дуже важливим був зв'язок, тому телефони заряджали, за допомогою автомобільних акумуляторів та бензогенераторів.. Бували моменти, коли в моєму дворі одночасно заряджалися більше трьох десятків телефонів. Була проблема з пальним, яке через деякий час розливали з техніки та потім швиденько змайстрували приладдя для живлення генератора від магістрального газу.

Оскільки ще було морозно, а багато сучасних опалювальних котлів є залежними від електромережі, то доводилось раз на день возити генератор по вулиці, щоб хоч на годину запустити опалення. Це все відбувалось при постійних обстрілах. Проблеми з постачанням продуктів майже не було, так як майже в кожного в селі були запаси та всі ділились один з одним. Хліб пекли вдома, на газу, благо що газ ще був довго. Місцеві хлопці налагодили доставку хліба та молока від фермера з сусіднього села. Найбільша проблема була з ліками.. Майже всі з нею зіткнулись. Я особисто маю нецукровий діабет і ліки я зміг замовити родичам у Дніпрі, які доставили новою поштою . Згодом волонтери почали доставляти життєво необхідні ліки по спискам, які їм передавали.

Я живу разом з родиною, нам довелося виїхати. Всім дуже важко, перш за все психологічно, але цей тягар відчувається фізично. Всі стали нервовими, у всіх рано чи пізно з'явилися проблеми зі здоров'ям, які тільки додаються. Важко, але я розумію, що ми мусимо вистояти . Нажаль, маючи групу інвалідності, я не можу підтип до лав ЗСУ, та я намагаюсь допомогти, як можу.

До війни я працював у сфері нерухомості, зараз перебивають підробітками, та маю надію, що ситуація потроху прийде в норму.

Мій телефон, який був зі мною до війни, на початку, і зараз. Він як свідок тих подій, зберіг фото осколків снарядів, які прилітали з танків загарбників в першу ніч.