Мені 68 років. Маю дружину, дітей і внуків. Мешкаю у місті Охтирка Сумської області. Під час активних бойових дій на три місяці виїжджав у село.

Напередодні війни я поїхав на дачу, а дружина залишилася вдома. Вона розповідала, як танки їздили по місту, як постійно відбувалися обстріли. Коли розбили військову частину, загинуло дуже багато людей. Це найстрашніше. Потім я забрав дружину до себе, а онуків відправив до Німеччини.

Ми набрали у бутилі води, закупили крупи й борошно. Самі пекли хліб. Згодом отримували гуманітарну допомогу від різних фондів.

Ми повернулися додому. Якщо знову почнуться обстріли, то виїжджати далеко не будемо. Можливо, знову поїдемо за місто.

Війна не дуже зачіпає мене, тому й стресу не маю. А от дружина й діти були вельми налякані, особливо після того, як росіяни скинули неподалік вакуумну бомбу, і від того у нас упала стеля.

Я нічого такого не боюся. Хвилююся лише за внуків. Зараз вони для мене найголовніші.

Мені здається, що війна скінчиться цього літа. Ми обов’язково переможемо. Нам є за що боротися.

Хочеться ще пожити й оженити внуків.