Проданова Марина, вчитель Комунального закладу "Банівська гімназія" Приморської міської ради Бердянського району Запорізької області

Війна. Моя історія

Україна - незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. Раніше це були просто літери на папері, які особисто для мене не мали жодного емоційного забарвлення. Але все змінилось в один момент. 24.02.2022 - момент, з якого народилась нова Я, і почалась моя історія.

Двадцять третього лютого я, звичайна вчителька, яка переймалася про те, як провести уроки, перевірити практичні роботи, заповнити класні журнали. Милувалась квітами, які подарували колеги на День народження, та думала, що приготувати на вечерю.

А вже двадцять четвертого я - людина, яка не розуміє, що відбувається. У той день прокинулась від вибухів. Чоловік каже мені, що почалось повномасштабне вторгнення. Росія напала на Україну. Сиджу на ліжку і не розумію, що мені кажуть: яке вторгнення, який напад, у мене перший урок, мені треба в школу.

Вийшовши на вулицю, бачу таких самих розгублених людей, як і я, ми нічого не розуміємо, але відчуваємо запах диму та здригання землі під нашими ногами від вибухів. Чоловіки згуртувались та пішли до військкомату, однак він був порожній, не було ні співробітників, ні зброї.

У голові промайнула лише одна думка, це - кінець. Тоді я зрозуміла, що треба обирати свій шлях. З одного боку, я народилась та пів життя проживала в СРСР, з іншого в Україні народились мої діти, почався мій викладацький шлях. Колись в дитинстві сиділа за книжками, вивчала  українську мову.

І тут в моїй голові промайнула думка, що я ж українка і завжди нею була. Згадала, як радянська влада гнобила мою родину та мене - маленьку дівчинку, за бажання одягнути вишиванку та заплести дві маленькі косиці з такими яскравими стрічками.

Ця маленька дівчинка Марина ще довго стояла у мене перед очима, однак вона зникла у той момент, коли я побачила солдат-окупантів зі зброєю в руках. У той момент у мені народилась дика лють та бажання помсти. На місце маленької дівчинки прийшла люта та сильна жінка, яка вже точна знала, що Україна - її країна та її треба захищати.

Не знаю про що я думала, однак виїжджаючи зі свого дому, я забрала прапор України, який був підписаний бійцями АТО (зберігався у нашій школі), бо знала, що маю його зберегти, чого б мені то не вартувало.

Прямуючи на територію підконтрольну владі України, спала на дорозі чотири дні. Просто на узбіччі, на картонній коробці. Було дуже холодно та хотілось їсти. Я бачила, як чоловіків роздягали до білизни та випускали в поле, і ніхто про них більше не чув. Думала про те, що мене, напевно, розстріляють просто на місці за мою спробу зберегти прапор. І моя сім’я так ніколи й не дізнається, що зі мною сталось, однак я була сильна, бо знала, що у мене з собою є частинка моєї держави, мій синьо-жовтий стяг, який є і буде моїм орієнтиром по життю.

Мені пощастило і ніхто так і не дізнався, що частинка моєї країни завжди була у мене біля серця.

Втікаючи від війни, я опинилась на західній Україні, в маленькому мальовничому місті поблизу кордону з Республікою Польща. Страх, біль, безпорадність поглинали мене щодня. Боялася за свого сина та його побратимів, які кожен день захищають нас та наше майбутнє. Не всі з них зможуть повернутись додому. 

Тому  не могла дозволити собі бути щасливою, радіти життю чи навіть просто посміхатись, бо це, на мою думку, буде несправедливо стосовно тих, хто зараз на полі бою. Але місцеві жителі допомогли мені.

Я маю надію, ні -  я точно знаю, що ми вистоїмо та переможемо у боротьбі за нашу ідентичність та національну ідею. І той синьо-жовтий стяг надає мені сили прокидатись кожного дня, і всіма можливими способами наближати нашу перемогу. Тож я з гордістю можу сказати, що моя країна незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. І це більше не просто слова на папері, а стан душі, який я буду передавати майбутнім поколінням.