Людмила втратила свою квартиру у Горлівці ще у 2014 році. Щоб виїхати, їй довелось заплатити великі гроші незнайомим людям

Ще у 2014 році через війну я втратила квартиру в Горлівці – мені постріляли по вікнах, усі вікна повибивали. Там уже, звичайно, життя не було. А зараз мені нема туди вороття, тому що нас там вважають зрадниками. Кажуть, що поїхали в Україну, а вони там переживають війну. Тепер вони нас взагалі не сприймають за людей. Живу тепер у маминій хаті в селі на Дніпропетровщині. 

Не хочеться навіть згадувати. Мене так вивозили звідти, що я думала, десь висадять у посадці – і закінчиться моє життя. Нас машиною вивезли чотирьох чоловік. По 500 гривень взяли, вивезли в Донецьк, а звідти я вже добиралася до мами. Дуже тяжко виїжджала. 

У 2022 році дуже було важко дивитися по телевізору, що коїться. У нас тут спочатку тихо було, а потім ми бачили, як летять медичні вертольоти. Це когось вбитого чи пораненого переправляли. Я тільки побачу, що він летить, і плачу. Я й зараз не можу згадувати все це. У Горлівці ми ховалися в підвалах, а там і води повно було, і щурів. Страшно було дуже.  

У Горлівці майже всі за Росію. Кажуть, що росіяни нас звільняти прийшли. А я питаю: «Ми ж жили всі разом. Хіба хтось ваших дітей ображав? - Ніхто. То кого вони звільняти приїхали?» Я постійно з ними там спілкувалася, і плакала, і доводила їм, але все марно. Як можна напасти на своїх і так знущатися над нашими людьми, над нашими дітьми? 

Я, звичайно, шокована. Як можна знищувати наш народ, наших дітей і жінок, знущатися над ними, знущатися над молоддю? 

Вважаю, що наступного року до літа війна повинна закінчитися. Я багато спілкуюся з військовими. Я допомагала їм, то вони зараз телефонують мені щодня і ми спілкуємося. Вони мамою Людою мене називають. Дуже хороші хлопці. Я не знаю, як їх можна вбивати.

Мені 73 роки. Тут, у селі, я вже й помру. Сил уже немає працювати. Але в мене і бджоли, 40 вуликів, і винограду 80 сортів, і городу 30 соток. Тому працюю. Я просто відволікаюся, щоб про погане не думати.