Надія Олександрівна з чоловіком і дитиною сиділа в підвалі під час обстрілів їхнього селища. Оскільки дитина дуже боялася, Надія вирішила її вивезти у безпечніше місце. Вони удвох пожили деякий час у Вінниці, а потім – у Дніпрі. Згодом повернулися додому, але тут їм знову довелося ховатись

Я з селища Райгородок Краматорського району Донецької області. До війни ми з чоловіком працювали, а дитина ходила в дитячий садочок. Потім втратили роботу, дитсадок розбомбили. 

24 лютого ми збиралися зранку на роботу. Раптом почули вибухи. Стали шукати інформацію в інтернеті і дізналися, що почалася війна. 

«Гради» летіли – ми сиділи в підвалі. Думали, що не виживемо. І виїжджати було складно. Я з дитиною поїхала у Вінницю, а потім – у Дніпро. Чоловік залишився – ми плакали. Згодом повернулися і знову потрапили під обстріл, знову сиділи в підвалі.

Дитина і хрестилася, і молилася. Вона дуже злякалася.

Неподалік від нас був приліт, внаслідок чого одна жінка досі в лікарні. У нас вікна вилетіли, але чоловік уже полагодив. 

Гуманітарну допомогу отримуємо, і ліки привозять. Якось справляємося. Світло і вода зараз уже є, газ – у балонах. Тільки гучно. Летить усе через нас.

У нашій сім’ї і до війни були хороші стосунки, а зараз ми зрозуміли, що потрібно цінувати життя і стояти одне за одного, допомагати одне одному.

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна і все налагодилося. Можливо, вже б сіли та домовилися, а то людей шкода. Дуже тяжко, особливо, коли є дитина. Ми за неї хвилюємося, намагаємося відгородити її від цього.