Мережана Олена, вчитель
Орловецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Городищенської міської ради Черкаської області

Війна. Моя історія

Війна прийшла (не можу сказати, що увірвалась) у наше життя і очікувано, і ні. Адже ми живем у світі, де інформація поширюється дуже швидко. Ми знали, що військовий конфлікт може бути, але сподівались, що тільки теоретично. Насправді, ніколи в житті ми не могли повірити, що народ, який весь час позиціонував себе, як наш брат, зможе вдертися в нашу країну і творити такі звірства, про які ми тільки читали в книгах. Але це сталося…

24 лютого 2023 року о 6 годині ранку до мене зателефонувала подруга і в сльозах сказала: «Ти уявляєш, він це зробив. Путін повідомив про початок війни проти України». Я все ще не могла у це повірити. Мої чоловік і діти були на той час у Києві. Розуміючи, що саме столиця буде першою, куди намагатиметься прийти ворог, почали зв’язуватись, вирішувати, що робити далі. Діти відразу зібрали найнеобхідніші речі і рушили додому, чоловік мав виїхати трохи пізніше. На виїзді із Києва утворились величезні «тягнучки», люди в паніці старались якнайшвидше залишити столицю. Вибратись їм із Києва вдалося тільки надвечір.

Наш дім недалеко від траси, тому цей нескінченний потік машин ми могли спостерігати і чути протягом наступних кількох днів. Усвідомлення того, що почалась війна, до нас ніяк не приходило.

Ми щось робили по господарству, щось готували їсти, швиденько їли і бігли до телевізора, послухати, що ж там відбувається на фронті. Перші два тижні ми намагалися вкласти в голови, як таке може бути: нехай Путін і вище керівництво Росії – нелюди, але ж прості росіяни… Ні, вони не можуть так з нами чинити! Адже там живуть наші рідні, друзі, знайомі. Вони повинні сказати: «Ми не підемо вбивати, грабувати, ґвалтувати наших братів і сестер, не будемо руйнувати їхнє житло, життя, позбавляти їх майбутнього». Повинні були, але не сказали, а слухняно пішли виконувати злочинні накази своїх керівників. Скажіть, будь ласка, де після цього взяти віру у людей? Як їм можна довіряти, співпереживати, співчувати? Ми, українці, не були жорстокими, не були людиноненависними. Нас такими зробили наші найближчі сусіди. Тепер ми ненавидимо їх. І наступним поколінням передамо цю ненависть (а, може, і ні).

У перші дні війни ми часто чули шум ракет, що летіли повз, іноді плакали: від безсилля, від того, що нічого не можемо змінити і зробити для того, щоб швидше все закінчилось. Сподівались, що війна триватиме недовго. Але вона все не закічувалась і не закінчувалась. Вистояти допомагала робота, спілкування із колегами. Люди, як ніколи, дружно стали на захист своєї країни. Кожен, хто як міг, хотів бути корисним: чоловіки створювали загони самооборони, цілодобово чергували у селі, жінки переробляли м’ясо, готуючи консерви. Прості, звичайні люди забирали банки із м’ясом, у власних автоклавах тушкували все це, потім своїми ж силами і коштами звозили все до школи (в нас штаб був саме там). Ніхто ні з чим не рахувався. Люди знали: щось потрібно робити. Адже раніше нам не доводилось такого переживати. Ніхто не знав, що буде далі, але всі були готові допомагати, хто чим може.

А далі були біженці… Це були і дорослі, і діти. Вони були у відчаї: куди їхати, що робити, як жити далі? Допомагали, чим могли: приносили одяг, постіль, продукти харчування, предмети першої необхідності.

Почали іти на війну і наші чоловіки. Як нам не відгукнутись? Адже на початку вторгнення не було в повному обсязі ні бронежилетів, ні одягу, ні амуніції.

Жінки-волонтери почали роботу над плетінням сіток. Вчилися, бо також ще не вміли цього робити, не доводилось…

Так і живемо, сподіваємось, віримо... Думали, війна закінчиться дуже швидко. Та вже більше як півтора роки сподіваємось, допомагаємо, не втрачаємо надію і дуже віримо у наші збройні сили. Наші хлопці – найкращі, найрозумніші, найуміліші! Із таким народом перемога буде обов’язково! Хай тільки швидше вона настає!