Мені 58 років, ми з матір’ю і чоловіком проживали в Донецькій області в селі Георгіївка. Це чотири кілометри до Мар'їнки. 

Почалася війна, 3 і 4 квітня нас дуже сильно обстріляли: пів села розбило, двері, дах сильно пошкодило. Діти пороз’їжджалися.

Над нами летіли «Гради» і артилерія третього числа, а четвертого десь з пів восьмої ранку повний комплект на село прилетів. 

Ми не витримали і втекли в Дніпропетровську область, а потім переїхали в Миколаївську і зараз тут знаходимося. Дуже було страшно як воно летіло, осколки, дуже було страшно.

У нас наготовлена була сумка з документами і речами. Ми взяли цю сумку, сіли у свій автомобіль і поїхали, куди очі дивилися. А потім нам люди допомогли - дали нам житло, де ніхто не жив. Ми там понаводили порядки і жили.

До війни ми гарно жили. У нас була земля, був комбайн. Ми працювали, нормально жили. А тепер ми - без нічого. Одна машина, і все. Найбільше психіка постраждала: я вже і до психолога зверталася і до психотерапевта, але страх цей сидить в голові.

Надіюсь, що рашистів не те що вигонять, а розіб’ють, щоб вони більше не потикалися сюди. Дуже хочеться повернутися додому: ми б руїни позбирали, сарай зробили, але тільки додому. Думаю, все добре буде у нас. Ми переможемо, і все буде розвиватися.