Ми нікуди не виїжджали, у нас нікого немає, тому ми залишалися весь час тут. Я працювала, були живі батьки, був чоловік живий. Зараз усі померли, і ми з донькою залишились удвох.

Коли почалися обстріли, було дуже моторошно. Стан нереальності, ніби ми не тут і все відбувається не з нами.

Того дня ми були вдома. Я пам'ятаю, що прала, а води не було. Дістала стару машинку і наповнила її дощовою водою – так прала. Проблеми з водою були довгий час, але світло було.

Особливих руйнувань ми не мали. Багато хто виїхав. Хто має можливість, ті не повертаються, тут перспектив немає. Молодь переважно їде до Польщі на роботу.

Коли ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, було відчуття, що про нас пам'ятають. Було приємно, що хтось подумав про нас. Це було важливо, тому що дехто втратив роботу. Турбота – це завжди приємно.

Якось до мене приїжджала організація із Краматорська. Вони подивилися, в яких ми живемо умовах, і допомогли нам, бо дуже багато грошей іде на ліки. Моя донька – інвалід першої групи, у мене артрит. Живемо зі страхом перед зимою.

Мені дуже хотілося б покращити своє життя. Я хотіла б звідси поїхати кудись у Центральну Україну і забути все, як страшний сон. Звичайно дуже хочеться жити на своїй землі, але тут немає перспективи. Селище вмирає, тож якби була можливість, я б поїхала.