Копиця Євгеній, 1 курс, Лисичанський гірничо-індустріальний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Лазарєва Альона Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

До 24 лютого 2022 року я жив у селищі міського типу Білогорівка. На той час я навчався в Білогорівському ліцеї.

Вранці 24 лютого 2022 року було неспокійно. Моя мама ходила по кімнаті і чекала повідомлення від керівництва чи приймати дітей до дитячого садочка, чи сьогодні це неможливо через те, що чутно вибухи. Моя мама працювала завідувачем Білогорівського закладу дошкільної освіти. Згодом вона сказала, що я залишаюсь вдома, а сама поїхала на роботу. Тато також спочатку поїхав на роботу, а згодом повернувся. Ми сиділи і чекали дзвінок від мами. Через деякий час мама повернулась з роботи дуже сумна і зі сльозами на очах повідомила, що розпочалась війна.

Пройшло вже два тижні. Мама так і їздила на роботу, бо був складений графік чергування для працівників і вони по черзі охороняли приміщення дитячого садочка. Згодом ситуація погіршилась. Вибухи вже не тільки чутно, а й видно з нашого вікна.

Було видно, як летять ракети, гради по містах Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Кремінна та Рубіжне.

Наш будинок, як раз знаходився на пагорбі, на самій високій точці селища і ми за цим всім спостерігали на свої очі.

Якщо повернутися на початок цієї страшної трагедії, то

моїм батькам вже вдалось вивезти з міста Попасна мого рідного дядька Володимира та його дружину Юлію. Вони вже залишились без житла та майна. Їх дев'ятиповерховий будинок склався від ударів із літака і вони перебували в бомбосховищі місцевого Будинку Культури. 

Зв'язку із ними не було. Дякуючи перевізникам, які допомагали людям та приїздили за мирним населенням із Бахмуту їх вдалось вивезти до нас додому.

Мої батьки все ж таки сподівались, що Збройні Сили України виженуть ворога і не хотіли залишати наш дім... Але все склалося не так, як ми сподівались. Снаряди вже «лягали» біля двору і ми 12 квітня 2022 року вирушили у далеку незнайому путь. Ми їхали колоною машин із білими прапорцями. Тато написав на склі слово «ДІТИ», бо я сидів позаду і думав про те, що незабаром ми повернемося додому. Ми їхали і їхали дуже довго, доки на вулиці не почало темніти і тато зупинив автівку. Спочатку ми опинились у місті Павлоград. Зайшли в магазин, щоб купити щось повечеряти та дізнатись про тимчасовий прихисток. Біля міста була туристична база до якої ми поїхали, щоб переночувати. Коли настав ранок, ми продовжили свій невідомий рух до Дніпра.

Вже вранці ми були у місті. Там нас зустріла моєї бабусі подруга, ще із шкільних років, яка мешкає у Дніпрі, Надія. Вона та її син, дядько Андрій, вже знайшли нам невеликий будиночок, щоб ми мали змогу десь жити. Наша родина так і залишається мешкати у цьому будиночку. Батьки влаштувались на роботу, а я навчаюсь у Лисичанському гірничо-індустріальному фаховому коледжі на першому курсі. Тут дуже гарні сусіди, вони доброзичливі люди і ми із ними у гарних стосунках. Річка Дніпро від нас приблизно 500 метрів і я іноді рибалю. Я дуже люблю рибалку. Вдома ми із татом і влітку, і взимку рибалили у нас на річці Сіверський Дінець. Батьки мені на день народження подарували велосипед і тепер я добираюсь до річки ще швидше.

Я дуже хочу побачити свій дім, хоча я розумію, що він зруйнований. Я дуже вірю в Збройні Сили України та чекаю на ПЕРЕМОГУ!