Сім’я з Дружківки від обстрілів на початку війни виїхала у Вінницьку область, щоб зберегти дітей. Тепер планують повертатись, бо без грошової допомоги орендувати житло нереально

Ми з Донецької області, місто Дружківка. До повномасштабного вторгнення все було добре у нас: працювали, діти навчалися. Коли почалася війна, ми ще місяць пробули у себе в місті, бо чекали, що все зупиниться. По телевізору казали про два-три тижні, ми й вірили.  

Перший місяць ще в місті було страшно, на тривоги бігли в підвал у сусідньому дворі, далеко. Дуже страшні були ці вибухи, діти боялися. А коли взяли Ізюм, я подумала, ще пару днів - і вони будуть в нашому місті.

Магазини були пусті - люди побігли і все поскупляли. Було дуже важко. Вода, газ, світло на початку були, була проблема з продуктами, не було нічого в магазинах. А потім зимою і газу не було в місті у людей. Тут залишилися родичі, чоловіка мати. Не було ні світла, ні газу, ні води, нічого.

Ми виїхали перед тим, як обстріляли Краматорський залізничний вокзал. Це мені завжди важко згадувати. Ввечері чекали поїзд, щоб поїхати у Вінницьку область. У Барвінковому розбомбили залізничний міст - через це відмінили рейс, а в останній момент все-таки потяг пустили. Нас вивезли, а вранці прилетіло по залізничному вокзалу. В той час ми мали були бути там. 

Я бачила фотографії палатки, в якій гуляли мої діти, а на наступний день цю палатку розрізали і замотували туди трупи. Це було дуже страшно. Розуміла, що я з дітьми могла бути там. Слава Богу, ми благополучно виїхали. 

Ми поїхали у Вінницьку область. Там у подруги рідні були. 

Мама живе в селі поряд з Дружківкою. Їх село двічі обстріляли касетними боєприпасами – загинула жіночка на маминій вулиці. Коли був другий обстріл, мамі посікло дах, він тепер тече. Мамі привезли декілька шиферин, але їх треба комусь поставити. Хоча там допомагають: привезли палети опалювальні для хати, бо з пенсії паливо купити нереально. 

Коли я приїхала у Вінницьку область, там дуже добре зустріли. Коли люди чули, що ми з Донеччини, то починали плакати, дехто допомагав. А на житло не тільки у Вінницькій області, а й у Донецькій ціни дуже великі, непідйомні.

Відміняють ВПО з наступного місяця, а ці гроші йшли на житло, і оплачувати житло не буде чим. Думаю, багато хто буде повертатися додому, тому що нереально найняти житло, щось їсти, вдітися, взутися. А якщо є діти, то це зовсім нереально.

Ми плануємо повертатись додому. В Дружківці наче тихо, не прилітає. Страшно, що фронт все ближче. Але сподіваємося, що обійде. 

Зберігаю надію на краще, що це скоро закінчиться, але розумію, що скінчиться нескоро.