Мені 41 рік, я з міста Попасна Луганської області. З самих перших днів наступ почався в напрямку Луганщини і саме з нашого міста. Були дуже сильні обстріли. Ми це вже відчули ще у 2014 році. Місто було тоді вже зруйноване, але потім відбудоване. 

Попасна знаходиться на самій лінії розмежування за 20 кілометрів від міста Первомайськ, який вже був окупований. На околицях міста було вже вибухи вже чути. Після звернення Путіна про признання ЛНР та ДНР ми розуміли, що це настане. Ми напередодні вже зрозуміли, що буде щось страшне. А саме в той ранок ми побачили в новинах, що почали обстрілювати центральні міста країни. Зрозуміли, що почалось. Хоч і не хотілось в це вірити.

Ми втратили все. Виїхали з ручною кладдю, бо у нас немає власного автомобіля і ми вибирались на громадському транспорті. Крім того, що взяли з собою, в нас більше нічого не було, вже не кажучи про житло. Втратили абсолютно все і почали життя з нуля.

Найгірше – це невизначеність, невпевненість в тому, що ми живі залишились. Переживали за життя, за себе, за близьких, і досі переживаємо.

Тоді, наприкінці лютого і у березні, на території України ми ніде в безпеці не почувались. Тому спочатку ми з дитиною виїжджали за кордон. Ми були в Польщі, тоді повернулись. 

У нас менталітет наш, український. За кордоном є мовний бар’єр, і там ми все одно як в гостях. Тимчасово нас прийняли. Я розуміла, що своє життя будувати там далі я не буду. Все одно мені хотілось повернутись назад в Україну. Я тут на державній службі, а в Польщі мене чекала б робота некваліфікована. Я цього не хотіла, тому повернулась.

Якщо за десять років війна не скінчилась, то я не думаю, що зараз вона завершиться дуже швидко. 

Перша наша мрія - це мир. Ну і звичайно, хочеться свого житла, яке в мене було. Це така найзаповітніша мрія на даний момент.