Я жила в Бахмуті, прокинулась від дзвінка дочки, яка спитала, чи все в мене добре. Я спочатку не зрозуміла, чому вона так рано мені дзвонить, чому переживає. А потім вже почула вибухи...., дізналась, що був авіаудар в Часів- Ярі..., що бомблять Київ...

Безпорадність, страх, коли йдуть прильоти по місту. Виїзд з дому з 2 сумками в невідомість. Розуміння, що ти, твоя дитина, твої старі батьки, твої друзі, колеги - "БОМЖі". Багато моїх родичів, які проживали в Донецьку, Криму, мали проблеми через війну ще з 2014, а в 2022р. до них додались ще ті, хто проживав в Ізюмі, Мелітополі, на Київщині. Найбільше пригнічувало те, що не можеш захистити близьких, домашню тварину навіть. Що треба приймати рішення про виїзд, але куди, як...., що робити зі старенькими батьками.

Дякую всім ресурсам інтернету - знайшла тричі житло сама, без ріелторів. Дякую волонтерам, церквам, фондам тощо в Дніпрі, на Вінничині - за гуманітарну підтримку. Дякую простим людям - сусідам, які ділились овочами, фруктами, не ображали. Дякую державі за 2000грн, сукупно за всіх домочадців можна оплатити оренду житла хоча б частково. Дякую всім працівникам РЕС, водоканалів, перевізникам ... за роботу, що дає нам можливість користуватись благами цивілізації

Я з дочкою, потім батьки поступово виїхали, спочатку в Дніпро, потім на Вінничину. Винаймаємо житло. Тримаємось купи, бо оплачувати оренду окремого житла немає можливості. Живемо за рахунок моєї зарплатні та пенсії батьків. Що робити далі, не знаю. При втраті роботи, ситуація буде критична.

Розчулило, коли мені здали чудовий будинок в Дніпрі для проживання без орендної платні. Моя родина жила там 9 місяців. Я власника будинку навіть не бачила, спілкувались телефоном, знайшла інформацію в телеграм- групі. Іцик - свята людина: жодної претензії , перевірки, навіть паспорт мій не подивились, абсолютна довіра. Я була вражена, навіть плакала, не думала, що таке ще може бути в нашому світі.

Наразі я продовжую працювати дистанційно в своїй школі, але розумію, що діти постурово вибувають на навчання за місцем нового проживання, тому школа однозначно перестане діяти найбличдим часом. Працювати в іншій школі наразі немає можливості: в містечку, де ми живемо зараз, відсутні вакансії в освіті, а винаймати житло в столиці або обласних центрах дуже дорого, моєї зарплатні на це не вистачить. А, по- друге, я психологічно не готова йти в новий колектив до дітей, бо не відчуваю наразі в собі сили, стійкості, витримки щоб бути для дітей опорою тощо. Питання роботи надзвичайно болюче, особоиво з урахуванням вікових особливостей. Маю ще диплом молодшого спеціаліста з фармації, але навчалась заочно, досвіду не маю. Можливо, після закриття школи, спробую себе в цій професії...

Дуже жалкую, що в Бахмуті залишились всі фотографії, якісь особисті дрібнички, які мали цінність виключно для мене, членів родини. Типу бірочки з ручок дитини, які прив'язують в роддомі, дитячі малюнки, якісь пам'ятні сувеніри, книжки..... Тепер все знищено, як душу вирвали.