Ми прокинулись рано-вранці, почули якийсь вибух. Він був не дуже близько, але чути його було дуже сильно. Сигналізація у всіх машинах увімкнулась. Ми встали, почали читати новини і зрозуміли, що почалась війна. 

Важко було дістати продукти. Перший місяць деяких продуктів у нас на районі не було ні на ринках, ні у магазинах: м'яса, молочних продуктів, деяких овочів. Купували те, що було. Вдома залишався запас медикаментів. Через місяць від початку війни батькам потрібні були ліки від тиску і ми просили друзів у Полтаві, щоб нам передали. 

Шокували події на Північній Салтівці. Ми хоч це і не бачили на власні очі, бо ми живемо в іншому районі, але ми знаємо, що там відбувається. Одного району у Харкові уже практично немає.

Ми виїхали на початку квітня, а до цього два місяці жили фактично у коридорі за двома стінами. Напевне, це стало переломним моментом для того, щоб евакуюватися з Харкова. Виходили з дому раз на тиждень або й навіть на два, швидко бігли за продуктами. Напевно, це зламало і змусило виїхати. 

На дорогах не було уже труднощів, не було проблем із бензином. Ми проїжджали блокпости, на яких нас перевіряли. Єдиною складністю при від'їзді стало те, що у Харкові був оточений дуже великий квадрат, коли розкидали маленькі міни, нам довелося його об'їжджати. 

Через те, що ми виїхали у Полтаву, мене звільнили з роботи. Тут я не знайшла вакансії за своїм фахом. На біржі уже виплат у мене немає. Чоловіку пощастило більше - його організація надала йому у Полтаві роботу. Можна сказати, що він перевівся в інше місто. Моя мама теж втратила роботу через війну, тому що ракета влучила в офіс, де вона працювала. Батьки вирішили залишатися у Харкові. 

Моя родина, мій чоловік - це ті фактори, які допомагають мені долати стрес. Гарні новини теж підвищують моральний дух. 

Ми мріємо повернутися навесні до Харкова. Хочеться вірити, що навесні або влітку війна закінчиться. 

Сподіваюсь, що після війни все буде як раніше. Знайдемо нову роботу, будуватимемо плани на майбутнє, будемо мандрувати.