«Два місяці жили вдев'ятьох в однокімнатній квартирі»

Тетяна Куриленко будувала плани на майбутнє і виховувала сина, коли до хати постукала війна. На тлі стресів та переживань у батьків погіршилося здоров'я. Наразі жінка самостійно піднімає на ноги двох дітей та доглядає батьків. Тетяна не залишається осторонь біди близьких, навіть на два місяці надала притулок в «однушці» кумам, хоча самим було тісно і неспокійно.

До війни я працювала на Маріїнському хлібозаводі, потім у Кураховому. Була віра у майбутнє. Той самий кредит могла взяти, прикупити якусь побутову техніку. А зараз, навіть якщо пральна машинка зламалася, переш напівавтоматом, тягаєш ці відра, заготовляєш воду.

Коли почали стріляти, я за дитиною до садка йшла. Іду, а ноги не те що підкосилися, а стоять і не дають мені бігти далі. Прибігла, а там усі перелякані, дітки боялися перебувати у бомбосховищі під садком.

На той час ще й племінник був у гостях. Я побігла до магазину, щоб купити свічки та сховатись у підвал. А потім думаєш: якщо бахне і засипле, як виберешся? Ні, краще тут.

У кумів у Красногорівці під час обстрілів вікна повилітали, повигинало все. Ми їм надали притулок. Два місяці жили вдев'ятьох в однокімнатній квартирі. Це взагалі був жах, а нікуди не дінешся.

У тата у 2014 році на тлі стресу стався цукровий діабет, він місяць пролежав у лікарні, лікарі погрожували ногу ампутувати, але зрештою втратив стопу. У мами через нерви теж цукор скаче. Чоловіка в мене немає, тому батьки та двоє дітей на мені.

Одній [дитині] сім, другій дванадцять років, обидва школярі. Тяжко, звичайно, довелося збирати до школи, оскільки криза, і все це не заспокоюється. Кажуть, що один у полі не воїн, а тут стаєш не те що воїном, а бійцем. Руки опускати ніяк не можна, адже мама з татом, дітки та все господарство на мені.

Молодший уже три роки страждає на епілепсію, і не знаємо, звідки воно взялося. Думали, що минеться, але зараз на групу пішли, бо не минає. І лікування дороге виходить. Я за кермом і намагаюся підробляти, як можу.