Вовк Марія, учениця 9 класу Уманської гімназії №7 Уманської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ващишина Алла Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна в моїй країні почалася, коли мені було 5. Тоді я була ще зовсім дитиною і не усвідомлювала всього. Але це тривало недовго… 24 лютого 2022 року о 5.30 моє життя розділилося на «до» та «після». Моя сім’я прокинулась від вибухів. Усвідомлення всієї ситуації прийшло дуже швидко. 

У той момент, окрім страху та ненависті, емоцій більше не було. Пам’ятаю тільки те, що повторювала мамі кожні 10 хвилин: «Мам, ми до обіду не доживемо» . Відчуття було таке, наче весь мій будинок зараз просто розпадається на частини.

Коли ситуація трохи вгамувалася, я почала збирати речі. Півгодини не могла зрозуміти, що мені потрібно і чи повернусь я додому взагалі. Як тільки я трошки заспокоїла себе, о 9.00 мої друзі скидають мені у телеграм відео, в якому просто в центрі м.Умані лежить мертва людина посеред площі, вбита ракетою… Мене розривало зсередини, я не знала, що буде далі, страх був просто нереальний… Але найгірше чекало мене попереду.

Вже о 10.30 моєму татові подзвонив невідомий номер, пам’ятаю, як я з криком і сльозами просила його не брати слухавку. Але він мене, на жаль, не послухав.  Два тижні я жила в підвалі, тата забрали, я залишилася з мамою вдвох. Жили ми тільки молитвами. У ті моменти жити не хотілося зовсім, я навіть задумалась про те, що краще б мене вже не було, і я не бачила цього всього. 

Згодом ми з мамою повернулися додому. Йшли місяці, ми потрохи звикали до такого життя, і вже не було так страшно. Страх відчувався постійно, не полишав ні на хвилину... Зима. Світла не було вже 28 годин. Тато в Бахмуті. Зв’язку не було абсолютно ніде. Тато вийшов на зв’язок вже зі шпиталю, контузія.

Емоцій нуль, просто суцільний шок. Знову не хочеться жити та бачити це все. Ось так ми живемо вже майже два роки. Важко і боляче, більше нічого.

Але тепер війна забирає ще й мого старшого брата, мого найкращого друга, чудового талановитого лікаря, недавнього студента Вінницького медичного університету, який одружився десять днів тому. Ця повістка добила до кінця. Знову біль та нерозуміння. Чому саме моя сім’я? За що мені це все? А найгірше – це бачити кожного дня мамині сльози... Це вбиває без слів.

Єдине, що можу сказати на сьогоднішній день, це тільки те, що я буду ненавидіти росію до кінця свого життя. Вона вбила в мені все, чим я жила й раділа, всі мої почуття, емоції та найголовніше – вона вбила в мені дитину.

Кожного дня ця країна нищить Україну, дітей та дорослих, цвіт нації. Іноді я відмовляюсь розуміти, як такі створіння взагалі існують? Коли настане час покарання для них? Коли вони будуть так само сидіти два тижні в підвалі і молитися, щоб вижити? Найголовніше для всіх зараз – це не падати духом, згуртуватися, працювати і навчатись. Потрібно вкладати максимум зусиль для того, щоб підтримувати нашу армію та людей.

Хтось донатить та робить збори, хтось готує для захисників їжу, шукає все необхідне для наших Героїв. Все це дуже великий внесок, який наближає день нашої перемоги. Я вірю, що настане той день, коли все закінчиться. І буде, як раніше … хоча, як раніше, вже, мабуть, не буде.

Поки що моя історія не закінчилась, але я щиро вірю в те, що зовсім скоро буде Мир. Всі дітки побачать своїх татусів, обнімуть братів, а жінки – своїх чоловіків. Та дуже співчуваю тим, хто, на превеликий жаль, цього зробити вже не зможе. Слава Україні! Доземний уклін і подяка нашим мужнім Захисникам! Героям слава!