Лариса довго відмовлялась від евакуації. Виїхала тільки після того, як мало не на очах почали гинути добрі знайомі, і вона сама двічі ледве не простилась з життям

Я вчитель математики, заступник директора ліцею, який сформувався на території України після того, як ми мали виїхати з Тошківки. Ми вже другий рік працюємо дистанційно з нашими учнями. 

24 лютого я прокинулась і почала збиратись на роботу. О пів на сьому ранку мені зателефонували батьки дівчинки, яка навчалась у моєму класі і сказали, що війна почалась. Я розгубилась. Не повірила і пішла на роботу. Діти в школу не вийшли. 

Ми зрозуміли, що дуже «гаряче» буде, але цілий місяць були в своєму селищі. З продуктами було важко. Нам привозили хліб, ми збирались разом у своєму центрі і хоч могли бачити і підтримати один одного. Школа стала для мене захисним місцем. В школу я приходила кожен день. Ми сподівались на те, що буде, як к 2014 році: що ми витримаємо, все буде добре, і все налагодиться. 

Стрімко почали розкуповувати продукти харчування. Через тиждень світла не стало, газ ще був. Потім перебили труби і газу не стало, але ми продовжували там знаходитись. 

Ми не евакуйовувались. Люди роз’їжджались, у кого була можливість. Ми всі знаходились на місці, бо виїхати було нічим. Були автобуси в місті Гірське, але не було з’язку. Ми дізнавались уже після того, як виїжджали автобуси. До Гірського потрібно було теж добиратись. 

У нас був помічник Олег, військовий капелан, який підтримував після 2014 року нашу школу, наших дітей. Він запрошував дітей кожний раз перед святами Різдва та Пасхи. Ми приїжджали на Львівщину, привозили дітей і обмінювались досвідом. 

Заїхав отець Олег до нас із допомогою, привіз харчі. Запитав, хто хоче виїжджати. Усі ще сподівались, що все буде добре. Виїхала тільки одна сім’я – бабуся з онучкою: спочатку на Дніпропетровщину, а потім - в Ужгород. 

Через декілька днів капелан знову приїхав до нас і просив усіх, щоб виїжджали. Ми не могли повірити в це і почали евакуйовувати стареньких. Просили їх їхати, бо буде дуже гаряче. 

Двічі прилітало на те місце, де я стояла три хвилини назад, і потім розуміла: якби ще там затрималась, то мене б уже не було. Наступного разу, коли вивозили дітей і сім’ї з маленькими дітьми, я попросила забрати мене з собою. Але було «гаряче», і я його не дочекалась. Я йому зателефонувала, а він сказав, що не може приїхати поки що, приїде в суботу. Та я вже його не дочекалась.

24 березня загинула людина, з якою ми тільки-но привітались. Я більше не могла там знаходитись. Ми попросили місцевого жителя, щоб вивіз нас. Ми не знали, куди їхати, що робити, але так сталось, що я на Дніпропетровщині зараз, поки все добре. 

Хочеться вірити, що я сильна, але іноді находить таке, що я не можу з цим впоратись. Потім беру себе в руки, бо потрібно підтримувати дітей. Потрібно бадьорити їх і говорити, що все буде добре, все налагодиться, і знову ми будемо продовжувати життя таке, як було раніше.