Народилася я у місті Первомайськ Луганській області. Воно в окупації дев’ять років. У 2014 році ми виїхали до Сумської області. Життя налагодилося. Але почалася війна, і перша думка, яка була в голові: невже знову прийдеться все це пережити?

Десь о шостій ранку я почула вибухи. Мене розбудила мама і сказала: «Війна!» Мені було дуже страшно, бо літали літаки, кидали бомби.

Дуже було страшно, але дякуючи ЗСУ, в наше місто вони не зайшли. Був тільки страх.

На даний момент місто практично ціле, і все добре. Я зараз - за кордоном, виїхала по справах до рідного брата. Але хочу повернутися. 

Найприємніше, мабуть, - моє знайомство із ЗСУ. Коли ти бачиш людей, які нас захищають, а у них такі добрі очі! Коли їх побачила, я заплакала. Обійняла першого військового, і мені було дуже приємно.

Наша родина тільки зміцнилася. А от з далекими родичами ми перестали спілкуватися. У них інші думки, і вони не за  нашу владу. Я вже в перший місяць почала тримати себе в руках і сім’ї говорила, що все буде добре. Нервова система дала напрямок, що все буде добре, і не потрібно панікувати.

Читаючи новини, я думаю, що все це скоро прийде до кінця. І звісно, це буде перемога України.