«Дитина, бідна, не знала, чи в шифоньєр лізти, чи під ліжко»

До війни жила в селі Гнутове з мамою, вона померла недавно. У Гнутовому живу з 1969 року. Не виїжджала, бо мама була старенька, погано ходила. І будинок, хоч і бомбили тут, однаково шкода, своє господарство. Грабували тут. Заходили в масках з автоматами в хати. Це на початку 2014 року було. Пізніше, коли зі Слов'янська хлопці були вже порядні, приходили привітатися.

Жахливо було. Страшно. Я маму тягну в підвал, а вона каже: «Я тут буду вмирати». Я за себе не переживала і не страждала. Що трапиться – то трапиться. Я за дітей хвилювалася, за онуків. Страшно згадувати. Діти в Талаківці жили. Онуки маленькі. Дитина, бідна, не знала, куди бігти їй. Чи в шифоньєр лізти, чи під ліжко. Згадувати жахливо страшно.

 Мама, добре, що не чула. Тут гуркоче, літають снаряди над нами. Не дай Боже нікому таке пережити.

 Світло відключали по два, по три дні. Зовсім недалеко, на сусідній вулиці, снаряд розірвався. У сарай влучило і гусей побило. 2014-2015 роки. Від сильного розриву шибки потріскалися у вікнах. Нещодавно знайшла осколок [снаряда]. Вони по всьому городу. І сусідка знайшла.

Самі собі допомагали. Бігли один до одного із сусідами. У людей дахи розбомбило, їм допомагали шифером. Рінат Ахметов допомагав, продуктові набори нам давали. Мама отримувала постійно цукор, масло, крупи, консерви, сіль. Ми дуже вдячні. У людей грошей немає.

Не знаю, коли ця війна закінчиться і коли все це припиниться. Хочу, щоб був мир у нас.