Моя сім’я – це я, чоловік і двоє дітей. До 2014 року ми жили в Луганську, а потім переїхали в Харків.

З перших днів наш район почали бомбити. Діти боялися, плакали. Тому ми виїхали.

Дуже тяжко проходила евакуація. Ми виїжджали в легковій машині увісьмох: моя родина, чоловіків брат з дружиною і дитиною, моя мама. Ми їхали дві з половиною доби, пробки були шалені.

Звісно, дорога дуже важка була. По дорозі ночували у незнайомих людей, ми дуже за це їм вдячні.

Найстрашнішим був приліт біля дому, коли у нас вікна вилетіли. Бомба вибухнула, як в 1941 році, коли міста бомбили. Ми не могли повірити, що будуть так обстрілювати, що в цивілізованому світі таке може бути. Шокувало мене, коли дитина моя кричала: «Мама, навіщо ти мене народила? Нас всіх вб’ють!» Це я запам’ятала надовго.

Я не працюю. Намагалася трохи потрапити в онлайн спеціальності – не вийшло. До війни в чоловіка була екологічна фірма. Він працював у Лисичанську, Сєвєродонецьку. Ну, зараз трошки є робота в нього, але дуже мало. Кого зараз екологія хвилює? А я без роботи.

Ми з Луганську теж виїжджали на пару тижнів пересидіти, а вже вісім років минуло. Так і тут – думали, що перечекаємо. Думали літом до Харкова повернутися. А там знову погіршилося все. Не знаємо, як і коли все це закінчиться. Хочеться, звичайно, щоб перемогою, але коли – невідомо.