Ми з дружиною виховуємо двох онуків-сиріт. Ваню й Микиту. Одинадцять років тому від серцевої недостатності помер їхній батько, а рік тому від цього ж – мама. Директор школи прийшла до мене і запитала, чи можемо ми їх забрати, чи відправляти братів до притулку? Звичайно, ми забрали. Важко на старості років, адже нам уже за сімдесят, але що робити, рідна кров усе-таки.

Так і живемо. Дивом залишилися живі після одного з обстрілів. Усі свої заощадження витратили на нові вікна. Зимували без вугілля, палити було нічим, тому що вугілля дороге. Щоб заощадити, опалюємо будинок тільки вдень.

Онуки намагаються вивчити всі уроки до сутінку, тому що електрика може пропасти в будь-який момент.

Є труднощі в навчанні, тому що у 5 клас Ваня не ходив, його поранило осколками вибухлої міни. Нога була поранена, вухо зачепило трохи. Був у лікарні, потім на реабілітації…

 У нас тут немає аптек і лікарень, не ходить транспорт, але ми не хочемо залишати рідне село.