Для телеведучого Олега Панюти війна з Росією почалася, коли окупували його рідний Крим. З 2013-го року він жодного разу не був вдома…

Після 24 лютого 2022-го зрозумів: найважливіше - захистити свою родину та робити те, що вміє найкраще - боронити інформаційний фронт.

Мене звати Олег Панюта, мені 51 рік, я народився в Криму, в невеличкому місті Джанкой. Але більшу частину свого життя я живу в Києві. І біля Києва це містечко Бровари, там і живу. Як правило, літо ми проводили в Криму з родиною, з дитиною, тоді ще з першою, бо Ганнуся народилася трошки пізніше.

Потім ми з нею почали ходити в Крим, і літо 2013-го було дивовижне, тому що це було спекотне літо, тому що я взяв машину і ми поїхали до батьків в Крим на машині. Потім ми на цій машині поїхали на Арабатську стрілку, це місце де я зі свого дитинства починав відпочивати, і це було, як правило, ну 15-20 днів. Ми ставили намет, ми брали з собою все, що необхідно брати для… бо тоді ж не було нічого такого, це був такий справжній дикунський відпочинок, коли збиралися знайомі люди, коли збиралися компанії, і це було ну таке містечко в містечку. І цей раз 13-й рік, це було те саме, це як повернення до мого дитинства, це як повернення до якихось таких найяскравіших, можливо, там почуттів і спогадів твого життя. І відчуття того, що це дивовижний відпочинок.

Знаєш, дивовижний час твого, воно залишалося мабуть тоді. А потім я, звичайно, повернувся додому. І звичайно, я поринув у свою роботу, а потім зима.

Майдан. Крим. Ну, і звичайно, це було відчуття, що це швидко закінчиться. Але з кожним днем, на жаль, це відчуття… воно кудись ішло, і звичайно, я с того року, з 13-го, я вже не був в Криму.

І я, звичайно, мріяв, що я спочатку, коли ще можна було потягом туди проїхати, я думав, що ось-ось ми зможемо повернутися. Потім, коли розібрали рейки, але ще люди могли переходити кордон, і можна було доїхати, я плекав надію, я мріяв про те, що я сяду в машину і приїду додому, але так не ставалося. І найближче до Криму я був двічі по роботі. 24 серпня, коли я вмикався по роботі від КПП з Чонгару, і коли так само свої… свої мрії і свої сподівання я там кидав у всесвіт, і в 2021-му так само влітку, але я на іншому КПП був вже, Вірменське, або Армянск російською. Це інша межа адміністративна на кордоні з Кримом.

Так само я знімав документальні фільми, так само я був там, і так само я розумів, що додому, до хати мені якихось там 90 кілометрів, але цей шлях з кожним роком ставав все довшим, все складнішим.

І навіть батьки останні декілька років не могли до мене приїхати, знову ж таки, через  обмеження, через те, що від кордону до кордону п’ять кілометрів пішки. Це дуже складно. А вони, коли йдуть, вони звичайно з дому до мене щось хотіли передати, і це насправді с кожним роком все складніше і складніше було. І тому з батьками останнім часом я спілкуюсь за допомогою сучасних засобів, за допомогою комп’ютеру або відеозв’язку, тобто Крим для мене залишився сьогодні тільки у мріях.

І Крим для мене залишився сьогодні тільки як оті відчуття дитинства і відчуття найкращих днів відпочинку. Я  до останнього не вірив, що цей день настане, хоча ми дуже часто про це говорили і в програмах, і в спілкуваннях з друзями, зі знайомими, але до останнього я не вірив, хоча багато людей сьогодні кажуть, що вони знали, але вони приховували або причавлювали в собі цю думку. Так, я не вірив в це, я розумів, що це може бути, але я до останнього відкидав в голові, в серці, в душі від себе цю думку, що може таке, не дай Боже, статися.

Дивовижна річ. Я за два дні до того, як це сталося, ми з дружиною пішли в кіно, і це був фільм там, де Олексій Суханов зіграв невеличку роль. Це фільм про знущання, про геноцид над євреями у Вінниці, і це гнітюче враження, це фільм, після якого хотілось вийти, вимкнути, зачинитися і забути. Але два дні минуло, і на жаль, ці два дні, вони давали надію. А з іншого боку, те, що я побачив у вівторок, воно якось дивовижним чином перетворилося у четвер.

5:10, моя донька спускається з другого поверху зі своєї кімнати, будить нас з дружиною і від того, що вибухи. Вона почула вибухи.

Я спав, я не почув. Вона вже доросла, їй 13, вона прибігла і сказала: «Там вибухи». І в неї були очі в сльозах, і звичайно, я це не забуду, тому що, як будь-який батько, тобі хочеться захистити свою дитину, і звичайно, те, чим я займався до цього моменту, звичайно я намагався захистити її від якихось складнощів, від якихось небезпек.

Але в цей момент я зрозумів, що я мушу це зробити. Але на жаль, захист моєї дитини, так само, як і захисти моєї сім’ї, не лише в моїх руках, руках моєї країни і всіх тих людей, які сьогодні зі зброєю, про яких ми говорили, про яких  ми розповідали у своїх програмах. Але те, захисник. Та яке було до цього моменту, ось тут воно стало абсолютно реальним. Стало абсолютно досяжним.

Ми неподалік Києва з лівого боку, на лівобережжі. Навколо нас військові частини, Бориспіль, протиповітряна оборона, сили, які стоять і захищають Київ, тому ці вибухи були достатньо потужними і дуже близько. Безпосередньо від нас, в двох кілометрах навпростець військова частина, яка однією з перших отримала на себе обстріли, це було близько шостої, близько восьмої ще раз було влучання. І вже близько 12 дня, десь близько обіду. Коли я їхав, я бачив, що там ще була пожежа, ми бачили згарище.

Ми бачили клуби диму, і це було звичайно страшно, але о 5:10 я кажу: «Дівчата, треба збирати речі».

Я не думав про те, що ми будемо їхати, я думав про те, що мені треба на роботу. Четвер – це мій робочий день, коли я їду і записую анонс до свого тижневика. Я знав, що мені треба бути на студії, я розумів, що мости – це небезпечне місце, і нам треба…

Я думав про роботу. Перше, що я думав, це про роботу. Я думав, звичайно, що дівчата, які поруч зі мною, я теж маю подбати про їхню безпеку. Але я думав про роботу, і мені треба бути ближче до студії. Я почекав кілька годин, о пів дванадцятої забрав сина з його дружиною, дружину з донькою; вп’ятьох ми сіли в машину і перебралися на правий берег міста.

Син з дружиною вийшли в місті, і до вечора, як виявилось, він записався в тероборону і пішов на захист Києва. Було дивно бачити свого сина, який не служив, через стан здоров’я. І ніколи ти його не бачив там, у вишкілі, окрім пейнтбольних фотографій. Ти побачив його зовсім в іншому образі. Він три місяці був у Києві, ну а тепер вони по ротації зараз десь біля Дніпра, і я підозрюю, що це не остання точка, де він буде.

Я перебрався до родичів на правих околицях Києва, і там вже очікував, що робити далі.

До вечора я зрозумів, що тижневика не буде, в п’ятницю я зрозумів, що не буде звичайного графіку роботи. Ну і вже за тиждень я зрозумів, що треба змінювати і своє розуміння, що відбувається навколо, і свій звичний ритм життя, свій графік – і сьомого числа я в марафоні.

Ганнуся… дуже цікаво вона збиралася. І вона сама збирала свої речі для себе. В неї виявилось найбільше речей, які вона з собою взяла, і це добре, тому що вона розуміла, що їй ці речі знадобляться. В якийсь момент це було через два, може, навіть через три тижні, коли Ганнуся перебирала свій рюкзачок, ми побачили річ, ну яка, як на нас, просто не мала бути в цьому рюкзачку.

Це був альбом, альбом який вона сама рік тому зробила. Це була її спроба опанувати фото-редактор в комп’ютері. Вона це зробила. Вона з жіночкою, яка їй допомагала, вона сама зробила цей макет, потім цей макет надрукували, і вийшла книжечка на чотири сторінки з фотокартками, які близькі для неї. Це фотокартки з її  життя, це фотокартки з найближчими людьми, і не тільки людьми, бо там навіть є фото її улюбленої собачки. І виявилось, що коли вона збиралася, вона взяла цей альбом з собою.

Ми, дорослі не взяли з собою нічого, ми не взяли з собою ані якихось приємних речей, ні якихось спогадів, ми раціонально підійшли. Нам треба документи, нам потрібні гроші. Нам навіть шмаття не потрібно, тому що це не найголовніше в житті.

Наші спогади у нас в голові. Додому ми не поверталися упродовж трьох з половиною місяців, тобто до того моменту коли… коли я відчув, що я можу повернутися додому. Хоча я знав, що вдома все добре. Бо не всі люди на нашій вулиці поїхали, навколо мене залишалися вдома собаки.

І сусіди – їм величезна подяка, вони доглядали за ними, годували їх. Але я мав бути на роботі, і це те, про що я думав. І я мав дбати про своїх дівчат, і це так само теж, про що я думав. Я мусив забезпечити їм безпечне місце. Ми зупинилися у наших родичів, це неподалік від Києва, але на правому боці столиці, це приватний будинок, і ми там жили три родини, по суті, в одному будинку. Перші дні були дійсно найскладніші і найжахливіші, тому що на Київ летіло, на Київ намагалися нападати. Так, це був напад із боку Гостомеля.

Це були напади і обстріли з боку Василькова, з боку Білої Церкви. Найстрашніше – повз будинок пролітали ворожі літаки, ми чули, як летіли гелікоптери, ми чули, як летіли транспортні літаки, які потім збивали під Києвом та біля Василькова.

І це відчуття відчаю, тому що ти розумієш, що вони летять, ти розумієш, що ворог поруч з тобою, він прилітає туди, і тільки Господу і нашим збройним захисникам відомо, чи вдасться їх зупинити і що буде далі.

І коли так, це були тривоги. Так, ми спускалися вниз у підвал, так, ми брали з собою, бо ніхто не знав, що буде далі… Так, ми брали з собою воду, ми брали з собою ті речі, ті самі «тривожні валізки», з якими ми приїхали до наших родичів.

І оце те єдине, що було з нами. Ми брали їх з собою, спускалися вниз, але насправді це було безпечне місце, тому що обстрілів там не було чутно, окрім кількох сильних вибухів, коли бомбили нафтобазу в Василькові, коли збили ИЛ-76 з ворожим десантом. Так само біля Василькова, коли було намагання ворога захопити військовий аеродром біля Василькова, і інколи долітали обстріли військових повітряних боїв, коли наші, як ми розуміємо вже (да, цей образ захисника Києва так, в повітрі), коли наша авіація вступала у збройне протистояння з ворогом.

Ми залишалися у родичів ще тиждень, близько тижня… ні, рівно тиждень, тому що у п’ятницю, 4 березня я зрозумів, що я не можу далі бути без роботи в тому сенсі, що я розумів, що я потрібен.

Я мушу працювати, бо це те, що я вмію, це те, що в мене виходить, це те, що я маю робити за покликанням. І саме через це я повернувся до роботи.

Я їхав 12 годин, я мав, окрім, знаєш, такого виклику, такого випробування, що треба проїхати, і це небезпечно. В мене електромобіль,  і я мав ще знати, де зупинитися, щоб підзарядитися, тому що до кінцевої точки мені не вистачало заряду.

Я проклав маршрут за допомогою друзів, співробітників каналу, які підказали, де можна проїхати. Це не була пряма траса, це був складний достатньо маршрут, це було 36 блокпостів, це було 12 годин, але це була, як на мене, одна з найбезпечніших подорожей, незважаючи на те, що під час проїзду, наприклад, Вінницею, Шепетівкою, а перед цим тривога була, прямо ми проїжджали через центр міста.

Це було, щоб не збрехати, це був Бердичів, ми проїжджаємо через Бердичів , і ми чуємо дуже сильний-сильний… тому що проїжджали якраз повз сирену, дуже сильну сирену. Якщо я не помиляюсь, дуже дзвонили дзвони церковні, і воно дуже символічно було, дуже і дуже так страшно, страшно тому, що в такі моменти ти усвідомлюєш, що твоє життя змінилося, і це життя воно не буде легким і спокійним, яке воно було до цього часу.

Це інше життя. Це життя, коли ти починаєш свій день, принаймні я, і закінчуєш свій день повністю з новинних стрічок, з телеграм-каналів, з повідомлень в соціальних мережах, з інформаційної картини, бо я кожної миті намагаюся не пропустити чогось, що, як мені здається, свідчить, що в нас все змінюється в кращий бік.

Я став залежний від новин, і це правда, хоча і до цього був. Але сьогодні це інша залежність, це намагання знайти ось ту новину, яка дасть тобі надію, а через мене вона дасть надію цим, людям які чекають цю новину про те, що в нас змінилося на краще.

Що ми хоч на крок, хоч на міліметр, хоч на мить стали ближчими до нашої перемоги. Насправді, кожен день такий і є, але кожен з нас хоче, щоб цей день настав якомога швидше. Я став більше працювати, і це не дивно, тому що ми зараз, не… ну приємні з тими, з ким я спілкуюсь з колег, ми зараз не дивимось на те, хто скільки працює або хто скільки перепрацьовує, не дай Боже. Таких думок немає, ні.

Ми маємо працювати, кожен з нас має робити те, що він може робити.

Наш інформаційний фронт, як ми його називаємо, він так само дуже важливий для людей, тому що впевненість, віра і розуміння того, що роблять наші війська, це дуже важливо для всієї країни і для всього світу насправді теж. Коли ми перебралися від наших родичів ближче до моєї роботи, ми приїхали до абсолютно незнайомої для нас людини.

Це знайома нашої тещі, яка на три місяці нас приютила і дала можливість нам жити у власній квартирі. Це люди, які в будь-який момент могли тобі допомогти і словом, і не лише словом. Це так само і твоє зобов’язання – допомогти тим людям, які сьогодні опинилися в складних ситуаціях.

Це те, що ти віддаєш ті гроші, які можеш віддати абсолютно незнайомим людям. Ти це робиш не для того, щоб поставити собі галочку, ні. Ти розумієш, що тобі Господь ще дасть, і ти маєш можливість руками і ногами та й головою це заробити, отримати.

Але комусь це сьогодні от те єдине, що може допомогти, і ти можеш допомогти. Це те, що ти віддаєш на армію, тому що ти розумієш, що тільки від тебе і від тих, хто навколо тебе, залежить, як вони будуть себе почувати, що вони будуть їсти, як вони будуть сприймати тих людей, яких вони захищають.

Насправді з цього складається країна, з цього і складається нація, з цього і складається, як мені здається, наш переможний дух. Віра – це найсильніше що тримає нас на цьому світі, віра – це, мабуть те, що робить з нікчемної людини героя. Як здавалося комусь, але насправді саме віра в те, що людина здатна набагато більше, ніж може вона собі уявити і робить, з наших дивних людей, наших простих людей, які живуть поруч з нами, тих кому ми будемо вклонятися все своє життя.

Я заспіваю, знаєш, неважливо що, це мабуть, буде українська пісня, можливо, це буде пісня з мого дитинства, можливо, це буде пісня з мого університетського хору, але я буду співати пісні.

Зараз я не співаю пісень, тому що інколи це приходить до мене, коли в мене гарний настрій, я співаю, і неважливо де це, чи на роботі… там, в душі, чи під час чищення зубів.

З одного боку, це налаштування на ефір, це налаштування на позитивний настрій; з іншого боку, це  намагання свій речовий апарат привести в робочий стан, але зараз не до співів, і навіть «Червона калина», яку ми співаємо, це не та пісня, яку б ти співав. Так, хоча я її знаю ще зі своїх студентських [років], тому що для мене це була пісня відкриття, саме за допомогою цієї пісні я дізнався, що це співали січові стрільці, а ще до січових стрільців це пісня українського опору.

Так, і для мене це був такий… у 89-му році, коли ми співали за радянських часів цю пісню в університетському хорі. Це так само був виклик тоді радянській системі, хоча за це вже не карали, але тим не менше, і по голові дати могли. Тому ця пісня, вона пісня спротиву, пісня опору, але ця пісня для мене була як відкриття іншої країни, і саме через цю пісню я для себе розумів, що моє комсомольське активістське минуле, воно не зовсім таке, яким має бути моє українське майбутнє. Тому я співатиму веселих пісень. Можливо, яких я ще не знаю, можливо, це пісня яку я вивчу саме в цей день, коли настане мир і закінчиться війна в Україні.