Петрушевська Тетяна Максимівна, 16 років, учениця 11-В класу ліцею №35 «Імпульс», м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Іващенко Ольга Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Хочу знову навчитися дихати. Хочу знову щоранку прокидатися від легкого дотику батькових рук. Хочу знову почути його голос і такі дорогі серцю слова: «Донечко, пора зустрічати новий день!» Хочу подорожувати, мріяти, радіти, сміятися… Хочу…Зима ж не може тривати вічно! Війна ж не може тривати довго. Наскільки моторошне й страшне слово «війна», не раз чула його, але не відчувала. Не розуміла, що його можна й відчути…мурашками страху на тілі, колючками тривоги в кожній частинці душі й тіла. Не раз старші люди говорили: «Можна все пережити, тільки б не було війни». Тільки б не було війни!

Війна прийшла в нашу сім’ю ще в 2014 році. Тоді, як дитина, я ще не усвідомлювала всього жаху ситуації. Поїхав тато кудись у військовій формі, значить, так треба, незабаром повернеться.

Минуло декілька місяців. Бабуся хвилювалася, молилася кожен день, сусіди, учителі постійно питали в мене про нього – і тоді я збагнула, що є небезпека, є вірогідність того, що з ним може щось трапитися. Увесь час тато був у складі ЗСУ, до початку повномасштабної війни я жила з почуттями страху за рідну людину, відповідальності за бабусю, очікувала зустрічі з найріднішою людиною. Думала, що звикла, але настав той гіркий день, який змінив звичний устрій сім’ї, країни.

Той день пройшов ніби уві сні, болем обпік душу, спопелив мрії. О 5-й ранку мене розбудила подруга зі словами: «Таню, ти бачила, що відбувається? Усюди бомблять!» Перша моя думка – як там тато? Через годину він повідомив, що з ним все добре, і я змогла нарешті думати раціонально: що маю робити, які документи зібрати, до кого звернутися за порадою. Недовго, чесно кажучи.

Через деякий час батько зателефонував знову, і його слова я не забуду ніколи: «Шукайте безпечне місце, моліться. Дасть Бог, побачимося, оберігай бабусю, донечко. Піклуйся про неї, я тебе люблю. Ти найкраще, що було в моєму житті».

Досі дуже боляче згадувати мої відчуття в той момент. Серце ніби зупинилося, руки затремтіли… Паніка. Страх. Шквал розбурханих емоцій. Сльози. Спокій. Ходила по вулиці, купляла продукти в магазині, прислухалася до гулу в небі – і весь час єдина думка не давала мені спокою: чи побачу я ще коли-небудь мого тата. Хвилювалася за бабусю, намагалася триматися. Щастя моє було безмежне, коли тато передзвонив згодом і сказав, що живий, що з ним усе добре. Я розплакалася, перебуваючи в черзі за продуктами, поділилася радістю – і люди усміхалися разом зі мною. Нарешті змогла дихати спокійно. Нарешті відчула, що в мене є руки й ноги, що мені холодно. Нарешті побачила, що вийшла з дому без шапки, що не взяла свою сумочку…Нарешті в попелищі мрій врятувалася найголовніша для мене – хоч би тато був живий. Живий!

Лютий-березень-квітень-травень-червень-липень-серпень-вересень-жовтень. Я прислухаюся до себе й розумію, що немає сприйняття кожного місяця окремо. Він один. Місяць війни, який має надто багато днів, ночей. Сліз, страху, болю, надії…

Найскладніше – очікування. Навіть одна звісточка від батька раз в тиждень – уже благословення. Я дуже сумую за татусем, хвилююсь про нього, відчуваю в душі безмежне тепло й любов, а ще розумію свою відповідальність за бабусю, допомагаю їй у всьому, підтримую. У неї теж такий довгий місяць війни. Один. І сльози, і страх, і біль, і надія.

Одного разу тато зміг приїхати на два дні. У перші години нашої зустрічі в очах батька не було життя. Дуже моторошно від цього. Боляче розуміти, що він пережив, і справа тут не в контузії. Глибока душевна рана. Він уже не та весела людина з вогником в очах, не той тато, якого я знала…

Мир. Я так хочу, щоб ми якнайшвидше змогли повернути окуповані території, відбудувати рідну країну. Щоб родини були разом, у безпеці. На попелищі мрій не може не воскреснути найважливіша для кожного з нас мрія – Мир в Україні!