Лізавчук Роман, 14 група, Хмельницький професійний ліцей електроніки

Вчитель, що надихнув на написання — Сенчишина Дар'я Даниїлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Це був холодний ранок 24 лютого. Вся сім'я ще тоді спала, а я, вставши у п'ять ранку по будильнику, мав би зробити домашнє завдання, яке мені задали у школі. Ще тоді мала бути контрольна робота по математиці. Перед тим, як сісти за завдання, я вирішив подивитися соцмережі у телефоні. Телеграм-канали, новинні сайти - усі вони кишіли заголовками про початок великої війни. В цей час, як я лежав в своєму теплому ліжку, та дивувався новинам, обстрілювалася вся Україна - міста Київ, Харків, Дніпро... Цей список можна розтягувати до нескінченності. Десь о 7 ранку, коли вже всі прокинулися, знали що відбувається. В часовому проміжку загудів перший сигнал повітряної тривоги. Я його почув не одразу, про це написав мій однокласник в шкільну групу у «вайбері», і я одразу з великою зацікавленістю побіг на балкон, щоб почути це. Почувши сирену, у мені буквально почала закипати кров: чи то від здивування, чи від страху, я вже не пам’ятаю, що зі мною тоді відбувалося. Мама, яка стояла в коридорі, та дивилася на мене, покликала мене, щоб я відійшов звідти, адже тоді це було дуже небезпечно. Підійшовши до неї ближче, я побачив її очі, які були наповнені шоком та страхом, адже вона не знала, що буде далі, та й ніхто не міг цього знати. Цей сигнал знадвору ознаменував початок великої боротьби української нації проти агресора з-поміж цього він означав людське горе, страждання, втрати і багато інших страшних речей, в яких Україна та світ переконається ще не раз.

Після того, як паніка в сім’ї трохи притихла, мама заради нашої безпеки вирішила брати мене разом з моїм молодшим братом до себе на роботу – швейну фабрику. Тоді, замість речей, фабрика вирішила взяти на себе завдання шити спальні мішки для військослужбовців, адже надворі було ще холодно.

Поки мама шила в своєму цеху зі своїми колегами мішки та балаклави для військових, я зі своїм молодшим братом та двома дівчатами-студентками прикордонної академії спаковували їх.

Ще, за нашої ініціативи, ми вирішили підписувати пакунки мотивуючими написами, для підбадьорення хлопців на передовій.

В цей ж час, мій тато, який працював на будівництві, варив протитанкові їжаки, для зупинки наступу ворога у місті,

якщо б вони в нього зайшли, через це він іноді залишався на ніч на робочому місці.

Перші місяці повітряні тривоги проходили в коридорі, куди нас заганяла мама. І так кожен раз: сигнал-коридор. В цей ж час до нас тимчасово переїхала жити моя сестра, задля власної безпеки. Саме вона мене, брата та маму довозила на роботу кожен день. Після перших трьох місяців повернулося звичайне життя, якщо це так можна назвати: я відвідував уроки дистанційного навчання, батьки їздили на роботу. Так само й пройшли літні канікули, які я безтурботно провів зі своїми друзями. Потім знову почалася школа, ми відвідували її очно, якщо лунала тривога, нас спускали у підвал. А потім почався перший період блекауту, коли 10 жовтня росіяни обстрілювали енергоінфраструктуру України.

Численні вибухи у місті, відсутність світла, води – все, до чого ми звикли у звичайному житті, різко зникло.

В такому становищі я переживав осінь та холодну зиму. В нашу звичку увійшло заздалегідь заряджати смартфони, повербанки, не відчиняти холодильник без потреби, та багато іншого. Прямо зараз Україна це переживає до сих пір, і це зачіпає кожного без виключення.

На протязі усієї війни, та досі я активно допомагаю Силам Оборони України: доначу на збори, приймаю участь в різноманітних заходах, які присвячені темі війни, приймаю боротьбу на інформаційному фронті.

Єдине, чого я хочу – закінчення війни, перемоги над ворогом, закінчення усього жаху, що відбувається, горя та смерті. Слава Україні!